Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

Якщо раніше Лайош із Казимиром і бували в православних церквах, то лише в стаціонарних. До намету  — похідної церкви для волохів, які служать в угорському війську (а їх багато не лише в Мушатовій корогві, а й у власних військах Людовика),  — уперше за час її існування набилося повно угорської та польської знаті.

Перед вівтарем  — князь Семен, який за місяць постарів років на десять. А він і раніше здавався старшим за свої роки. Тихо каже, але й у церкві тихо, якби взимку бували мухи, то політ кожної було б чути.

 — Я, Семен, син Гліба, князь белзький, присягаюся спасінням душі («Як боляче! Тримайся!») і клянуся, що віднині та й поки...

Довго він гадав, що робити. Просто присягнути, а потім послати по патріарха? Той зніме клятву, відпустить гріх. Звісно, відпустить. Найпевніше, навіть покути не накладе. Але щось не давало князеві зупинитися на такому простому виході. Щось неначе тримало його за душу... Оцієї ночі, безсонної ночі, він, здається, знайшов вихід.

 — ...поки живу я на цьому світі, шануватиму і слухатимусь Його милість Лайоша, короля Угорщини, Кроатії та Далмації, як молодший син слухається батька свого. Я вважатиму цю присягу тісною[125] і буду другом друзям мого батька й ворогом його ворогів. Я платитиму данину та на знак свого послуху повішу в Белзі оцю корону,  — князь показав на копію корони, що прикрашала голову Лайоша, хіба що не золоту, а визолочену. Семен вимовляв слова, а в голові билася одна думка: «Триматися! Триматися! Не показати їм!»

...Брама відчинилася, пропустила князя Семена.

 — Він не виконає присяги.

 — Почекай, брате. Щось робиться.

Якась людина  — здається, це був сам Дрозд  — зробила різкий рух, і на мурах загойдалася підвішена на ланцюгові корона.

Воєвода буквально виконав обіцянку свого князя.

Загін боярина Василька Єськовича залишився в окольному місті, бо розбирати завал у брамі ніхто поки що не збирався  — ще, чого доброго, повернеться ворог, не даремно ж Мономах радив не знімати броню зразу ж після перемоги: «Від безпечності гине людина». Через Водну браму теж не пройти  — крига аж дихала. Тому боярину та старому Єлизарові спустили драбину.

Далі сталося диво: обмінявшись із боярином кількома словами, Дрозд відіслав його до князя, а от Єлизара залишив у себе. Відчинив скриньку, витяг коштовний, зі щирого золота, енкалпіон — тобто хрест-мощевик, хрест із порожнім центральним стовпом.

 — Частинка мощів нетлінних святого мученика Бориса. Клянися, що нікому, НІКОМУ не скажеш те, що почуєш сьогодні. Нікому. Єлизар заприсягнувся.

Дрозд помовчав, мабуть, йому було нелегко наважитися сказати таке.

 — Кулпа прислав гінця. Він переслідуватиме Лайоша, якщо вдасться, то поскубе його, а потім піде на Люблін. Бери двох-трьох надійних, таких, що накази виконують, не питаючи навіть згодом, що та як. Не більше від чотирьох, бо там не в чисельності справа буде, а якщо знадобиться  — візьмеш більше в боярина Офанасія. Бери вправних стрільців. І ось це,  — він витяг із лантуха щось, що людина ХХІ століття прийняла б за величезну бляшану воронку, за допомогою яких розливають різні рідини. Тільки заткнуту зверху покришкою, а на покришці  — скоба руків'я.

«Так ось він який  — сифон»[126].

 — Треба вбити Лайоша.

Неправдою було б твердження, що голос Дрозда не тремтів. Думка про можливість убивства монарха, навіть у бою, з одного боку, лякала, з другого  — почасти не лишалося іншого виходу.

Єлизар зрозумів, що відступити їм не дадуть, та, якщо візьмуть живцем, то їхня смерть буде не просто жахливою... І ще розумів, що муситиме взяти із собою Яроша, бо ліпшого лучника він не знає. Ні, вправного він може знайти, але хто, крім Яроша, зрозуміє кожен його рух, не з півслова, а просто порух брів?

І що батькові, те й синові буде. Або просто смерть, або жахлива смерть.

Королі розділилися. Казимир подався в Центральну Польщу, обдумуючи, як можна взяти реванш. Головні напрями були ясні — треба взяти грошей в Ордену, церкви та багатих сілезьких князів. Ордену та князям доведеться закласти якісь землі. А церкву — просто потрусити.

 — Орден вимагатиме чогось більшого,  — обережно промовив один із вельмож.

Так, це було зрозуміло  — Орден спробує відірвати ще шматок землі від Помор'я.

 — А звідкіля я гроші візьму?  — роздратовано заткнув йому рота король.

Не вперше він чує ці заперечення, але чого хочуть незадоволені? Щоби він відмовився від цих земель, які буквально течуть молоком та медом? Не буде того!

А тепер грошей треба більше, бо брацлавські татари відступають в Угорщину, але Людовик не має наразі великих грошей. Треба їх найняти, бо інакше більшість утече від своїх тисячників і повернеться до Джанібека