Облога Белза - Костянтин Артемович Когтянц

 — Твоя милість, дозволь...

 — Дозволяю.

 — Чоботи в нього татарські, а от арбалет афінський, я майстра впізнав.

Три італійські речі, і жодної венеційської. Одна ромейська, одна романська[135]. Привіт від Сеньйорії[136]. А підставляють йому Аччаюолі. Він має вплив в Афінському герцогстві.

(Відверто кажучи, рядовий вивідач Павло не так добре був обізнаний із ситуацією у Європі. Він брав західні речі, але на Поділля та Волинь потрапляли, головним чином, речі з Південно-Східної Європи, а там  — куди не кинь, потрапиш у ворога Лайошевого,  — король постарався для цього.)

Людовик ще раз зважив. Так, треба спочатку вирішити з Венецією.

 — Я повернуся,  — прошепотів Лайош.  — Я повернуся з ліпшою армією.

І пішов, не озираючись на труп людини, що своєю смертю виграла перепочинок для своєї Батьківщини, бо війна з Венецією затягнеться, під час неї Лайош посвариться з імператором  — і головні сили угорського війська будуть скуті майже десять років.

Трійця поверталася, майже нічого не говорячи один одному.

Старий Єлизар був певен, що Дрозд не покарає за невдачу. Воєвода, зрештою, мудра людина  — зрозуміє.

Ярош, так і не втямивши, навіщо їх посилали та що вони дивом лишилися живими, думав про Ганну. І вже десь на півдорозі надумав: він запропонує їй тікати до болохівців. А якщо вона не погодиться, то піде сам.

Попередні перемовини про те, де і як зустрінуться монархи для підписання угоди про перемир'я, ішли важко. Обидві сторони не довіряли одна одній, волиняни із союзниками-литвинами аж надто добре пам'ятали і підрив замку, і «поїздку в Буду». Тому кожну деталь обговорювали ретельно, вимагали гарантій.

Коли нарешті всі пункти угоди були узгоджені, то один з угорських представників порушив питання, яке, як він гадав, мало поставити Любарта в незручне становище:

 — Згідно із присягою князя Семена та присутнього тут воєводи Дрозда вони мусять служити Його милості королю Лайошу.

 — Ні,  — голос Дрозда чомусь тремтів, чого в бою не бувало.  — Я не присягав нікому, крім Його милості великого князя Дмитра, а князь Семен Наримунтович, який присягав служити Людовикові, поки живе на цьому світі, для цього світу того ж дня помер, прийнявши постриг та схиму.

...Щось стисло серце воєводи, і він не здивувався, коли за кілька днів стало відомо, що саме в той час відійшов у вічність чернець Феодосій.

До цього розділу автор вніс ті примітки, котрі надто великі, щоби подавати їх унизу сторінки, проте вони потрібні.

Питання про династичні права Любарта в джерелах викладено, на перший погляд, суперечливо. Але це тільки на перший погляд.

За кілька років після Любартової смерті Ягайло та Вітовт позбавили його синів Волинського князівства, мотивуючи це тим, що вони народилися від другого шлюбу, а Любарт успадкував Волинь як зять одного із двох князів (у західних джерелах їх називають королями, а в одному документі вони себе називали так самі), які спільно правили державою, а саме Андрія. Проте після загибелі братів-співправителів Любарт став князем лучеським, але в цьому місті правив не Андрій, а його брат Лев ІІ.

Так само Юрій-Болеслав називав себе спадкоємцем Андрія, вочевидь, маючи на увазі, що спадкоємцем Лева був Любарт. Тому деякі історики висунули гіпотезу, що Любарт був зятем Льва ІІ. Крапки над «і» ставить нещодавно відкрите джерело, яке називає ім'я (чи, можливо, «прізвищеву назву») Любартової матері  — Леоніда, що є жіночою формою від імені Лев[137], тобто воно рівнозначне слову «Львівна».

Певно, саме тому Любарт був заручений із дочкою Андрія (хоча фактично шлюб міг здійснитися тільки після їхньої загибелі, на момент якої Любартові було 12-13[138] років), що співправителі, які не мали синів, бажали отримати спадкоємця, котрий був би законним «за обома лініями». Обрання ж Любарта боярами, по-перше,  — ще один доказ могутності галицько-волинського боярства, а по-друге, не слід забувати, що кількість претендентів на галицько-волинський престол просто зашкалювала. Крім Казимира й Людовика, претендували сілезькі й мазовецькі князі, до того ж останні як родичі водночас і династії Романовичів, і Юрія-Болеслава могли вважатися цілком легітимними претендентами. Можна було сподіватися на появу й нових кандидатів, адже всі князі Рюриковичі були родичами Андрія та Лева, і хтось із них міг заручитися підтримкою татар, Юр'євих дочок могли взяти заміж впливові феодали  — тому обрання додавало Любартові легітимності.

Лайош-Людовик претендував (одночасно) на престоли «королівства Руського» (Галицько-Волинської землі), Польщі, Болгарії, Боснії, Сицилії, Неаполя, Провансу (який тоді юридично був незалежною державою, пов'язаною з Неаполем особистою унією, тобто спільним монархом), Поділля (остання претензія базувалася на тому, що його прабабка була онукою знаменитого половецького хана Котяна), а за деякими відомостями  — Албанії, Мореї та Візантії. Якщо до цього додати захоплення Далмації та спроби захопити території сучасної Румунії й Молдови, то діагноз «манія величі» напрошується сам собою.

Кривава драма в Неаполі почалася з того, що Карл, герцог Дураццо (в Албанії), онук неаполітанського короля Роберта, практично одночасно з дідовою смертю за намовою матері  — графині де Перигор, викрав свою