Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Ворота до фортеці відчинилися перед нами і зачинилися одразу за нами. Паничі поїхали до башти, я допомагав Сашку розвантажити мула з паперами Непийпива. Склали їх у кімнаті, яку нам показали. Замка в дверях не було.

– А не вкрадуть? – захвилювався я.

– Тут за таке вбивають, – заспокоїв Сашко.

Повів мене до кухні для слуг, де нам насипали миску квасолі з курятиною та кукурудзяним хлібом. Сашко наминав, я намагався їсти, але не любив цю справу. Коли з двору чутно стало якісь крики. Всі побігли туди. Один з паничів, мабуть, найстарший тут, його звали Манжела, закричав:

– У полк шикуйся!

Його слова спричинили метушню. З погребів башти почали виносити щити, шоломи, списи для слуг, у паничів та джур у кожного була власна зброя. Невдовзі всі озброїлися, сіли верхи, чекали. Нарешті вийшли інші паничі. Їх у башті було кілька десятків. Частина залишилася, а восьмеро поїхали з нами у супроводі кількох десятків джур та слуг. З фортеці ми поїхали шляхом по перешийку між болотами. На них не було жодних ознак життя. Не те що тварин, навіть рослин. Ані кущів, ані очерету, чорна, мертва, наче випалена поверхня.

Паничі чомусь поспішали, на мулах за ними вгнатися було важко, особливо мені, який досі їздив верхи погано. Трясся, наче вербовий листок, ще й голова боліла після ударів. Хотів поскаржитися, але побачив, який зосереджений, майже переляканий Сашко, інші слуги, та й паничі гнали коней, то зрозумів, що тут дійсно було небезпечно.

Десь за півгодини болота почали відступати і перешийок став ширшати. Обабіч дороги спочатку була чорна пустеля, а потім з’явилися перші сліди життя. Спочатку мох, потім трава, жалюгідні кущики, кущики більші, он вже попереду і дерева стало видно. Паничі мчали далі, ще кілька кілометрів, потім тільки зупинилися. Наказують перебрати всім зброю.

– Жеби ниц не дзенькнуло! Їдемо тихо! – попередив Манжела, і всі слуги перевірили речі. Я теж.

Далі їхали неквапливо. Мабуть, щоб не дуже стукати копитами. Дороги не було, Манжела просто вів якимись галявинами та стежками серед кущів. Попереду стало видно порослі лісом пагорби. Паничі зупинилися біля високого дерева, наказали одному з джур здертися на нього і подивитися, чи не видно десь диму. Джура швидко зліз, все уважно роздивився, повернувся і сказав, що диму немає. Загін все одно поїхав до пагорбів, але не прямо, а став заходити збоку. Їхали мовчки, трималися купи. Попереду паничі, потім слуги. Дивився за Понамкою, яка була напружена та зосереджена. Вона любила небезпечні ситуації, на відміну від мене.

Поступово піднімалися на пагорби, вже з іншого боку. Потім отаман рукою показав роз’їхатися по схилу. Загін тихенько роз’їхався. Потім наказ, і всі різко зірвалися з місця. Іржання коней, тупіт, крики. Паничі першими вискочили на пагорб, готові до бою. Ми слідом. На пагорбі було кілька галявин, якими ми нишпорили. Знайшли кілька хаток, скоріше халабуд, наполовину вкопаних у землю, з дахами із гілок. Слуги кинулися у ті халабуди, але там було порожньо. У викладених камінням вогнищах попіл вже був холодним. Жодної людини. Вони були, а потім зникли. Кілька днів тому.

Побачив, що паничі були вкрай невдоволені.

– Чотири халабуди, у кожній по десятку бидла мусило бути! Гдє поділися? – гнівно питав бозна у кого Манжела.

– Гдись наїздили сюди востаннє? – спитав Непийпиво.

– А восени ще. Тоді вбили два десятки рабів і ополонили десятків зо три. Раби, але й було кілька чужинців, які згонзили сюди з Торжища.

І тут я дещо побачив на землі. Слід. Я стрибнув з мула, присів над ним, щоб роздивитися. Слід! На мене не звернули увагу. Я хотів бігти до Непийпива, але злякався, що слід можуть затоптати. Інші слуги носились на мулах поруч.

– Пане Непийпиво, дозвольте звернутися! – крикнув я. І вмить зрозумів, що помилився, бо слуги перелякано подивилися на мене, наче на покійника. Паничі ж дивилися з обуренням. Понамка схопилася за голову, наче я зробив велику помилку. Я і зробив, бо слуга не міг звертатися до панича. Я почав тремтіти.

– Що тобі, смерде! – сказав Непийпиво з неприхованим роздратуванням. Його рука лягла на рукоять шаблі. Він був жилавий та вмілий, він розрубав би мене навпіл своєю гострою шаблею. Слуги відсахнулися від мене, наче від хворого.

– Слід. Чи той, тропи, – я згадав, як тут називали сліди, став на коліна і схилився над відбитком на піску. Відбитком берців. – Ось.

– Тропи? – Непийпиво здивувався. – Які тропи?

Він під’їхав до мене. Слуги розступилися перед ним, інші паничі поїхали слідом.

– Тропи, – сказав я, і голос мій затремтів так само, як і тіло. – Як там, у курені Мухи.

Непийпиво подивився на слід, потім зістрибнув з коня, присів, роздивлявся. Я відсунувся трохи вбік, щоб не заважати, схилився до землі.

– Тропи, – тихо сказав Непийпиво. Роздивлявся далі. Але що там роздивлятися, коли цей слід дуже схожий на той, що ми бачили у курені Мухи, коли дізнавалися, куди зникли раби. Один в один, той самий малюнок підошви. Мабуть, були і інші такі сліди, але їх затоптали. Залишився тільки цей. – Сашко, малюй се! – крикнув Непийпиво своєму слузі.

Той присів поруч, дістав аркуш паперу, олівець, поклав щит замість столу і почав швидко малювати.

– Добре, Краську, що такий уважний, – сказав мені Непийпиво.

– Брате, не вабоїш слугу цього? – здивувався Манжела.

– Ні, бо зочив сей слуга важливе.

Я дивився у землю. Відчував слабкість. Здається, я в черговий раз врятувався від смерті. Скільки ще таких щасливих порятунків мені залишилося? Навряд чи багато.

– Брате Набоко, навчи слугу свого місце знати, – сказав Манжела.

– Обов’язково! – пообіцяла Понамка. В її голосі чутно було радість, що я залишуся живим.

Сашко домальовував, я підвівся, ледь здерся на мула. Слабкість, і перед очима паморочилося. Всівся, намагався триматися, щоб не беркицьнутися на землю, коли відчув погляд. У спину. З кущів неподалік. Неквапливо повернувся, погляду вже не було. Але я ж відчував його щойно! Не міг помилитися. Острівець кущів на галявині. Якщо там дійсно хтось є, йому не втекти. Я вихопив кинджал і з криком погнав мула у кущі. Хруст гілок, удар, і я гепнувся на землю. До мене підбігли слуги, що наставили свої списи.

– Тут хтось є! Тут хтось є! – кричав я, намагався підвестися. Слуги нишпорили у кущах.

– Нікого, – сказали не мені, а паничам, які вже були поруч.

– Тут хтось є! – повторював я, бо ж відчував паничівські погляди і розумів, що не мав права на помилку. – Є!

Кинувся лазити кущами. Той, хто