Карбід - Андрій Степанович Любка

продати Україну. Що ж, коли я вирішив наректи себе Тисом, я знав, що буде нелегко. Точніше, буде дуже важко. І що мене можуть і не зрозуміти сучасники, але точно віддячать нащадки. Й ім'я Тиса гримітиме в історії України, як ім'я Тиберія славить давні віки. Великих надій на вас я і не мав. Скажу правду: я залучив вас, уже розуміючи, що кожен переслідуватиме свою ціль. Моя — спасіння України й Європи. Ваша — тунель для контрабанди. Але на цьому етапі ми можемо поєднати наші інтереси, хоч мені й гірко, дуже гірко, що у вас не залишилося жодної краплі патріотизму есерці...

— А це вже інша розмова, — пожвавішав Золтан Барток. — Це я вже розумію, діловий підхід. Не такий вже ти й безнадійний, Тисе. Так, у кожного свої інтереси, але наразі в нас лише спільна біда й питання: що робити далі?

— Здається, в мене є ідея, — розглядаючи свої нігті, сказав Ікар. — Нам треба залучити ще когось у нашу команду, когось, хто продовжить роботи замість Ичі.

— Геніально! — сплеснув руками мер. — Самі ми б ніколи не додумались! Залишилося втрясти маленьку дрібничку: кого? Кого, блядь, конкретно найняти замість Ичі?

— Я про це й кажу, — трішки ображено продовжив Ікар. — У мене є кандидатура. Думаю, всі ви його знаєте. Це Ігор Лях.

— Я його знаю, так. А чому він? — зацікавився міський голова. Бо він не проговориться. У нього є свої інтереси в контрабанді, тобто він ідеальний спільник. А ще його рідний брат Йося — професійний будівельник, і вони живуть душа в душу, тому ми відразу отримаємо двох. І буде нам фахівець, як ви й хотіли. Ну і, зрештою, в Ігоря є організаційний талант.

— Хм, цікаво, — погодився Геній Карпат. — Я його знаю, справді нормальний. Брат теж.

— І я їх знаю, обох, — хтиво захихотіла Дияволиця. — Спритні хлопчики!

— Я ж казав, фахівці, будівельники! Я не знаю, але якщо ви вважаєте так, то і я за, — поважно сказав Тис, хоч його схвалення нікого й не обходило.

— Я теж знаю, це ділові люди. Так, а просвіти, в чому його організаційний талант проявився? — запитав мер.

— У Євробаченні, — по-змовницьки тихо відповів Ікар.

— Євробаченні? — розчарувався міський голова.

— Це той пісенний конкурс по телевізору? — також не повірила в почуте Уляна Крук.

— Так, саме про цей телевізійний конкурс я й говорю. Ігор його організовував.

— То, може, в такому разі його в будинок культури працевлаштувати, хай вчить дітей співати й ходити в трусах. Тільки чим це нам допоможе? Що, в тунелі влаштуємо підпільний конкурс Євробачення, на якому виграє Україна? — розреготався мер.

— Ні, йдеться зовсім не про це. Навіть добре, що ви нічого не чули про Євробачення, оскільки це підтверджує ділові якості Ігоря. Він — могила, ніколи не підведе. Я знаю, бо допомагав йому автобусами, за скромну винагороду. Так от, ви ж не вірите, що насправді на Євробаченні перемагає той, хто найкраще співає і найбільше подобається європейській публіці? — навмисно інтригував Ікар присутніх.

— Мені це взагалі байдуже, — стенув плечима Золтан Барток.

— І мені, але є люди, яким не байдуже. Наприклад, самі виконавці, для яких перемога на такому конкурсі — це двері у світ слави, де крутяться грубі гроші. Тому вони готові щедро інвестувати в свою перемогу. Так ось, кілька років тому російський учасник Євробачення, Діма Клан чи щось подібне, вирішив придбати собі перемогу на Євробаченні. У цьому йому допоміг наш мовчазний ведмедівець Ігор Лях, хоч про це й не розповідало Бі-Бі-Сі, — продовжував Ікар.

— Але як? — здивувалася Дохторка.

— А так, що ми живемо на кордоні, на самісінькому кордоні з чотирма державами, правда? — Ікар відчув ораторський запал.

— Правда, свята правда, — відповів Тис і перехрестився.

— А що ви дивилися в дитинстві, коли совєтський телевізор показував пленуми партії? Чи не закордонне телебачення? — продовжував Ікар.

— Було діло, — все ще не розумів логіки мер.

— А чому? — поставив питання руба Ікар.

— Ну, бо там усе було кольоровіше, західні мультики, Том і Джері, крута музика, — й далі було невтямки міському голові.

— Та не тому, дорогі мої, не тому, — тріумфально і з насолодою відповів Ікар. — А тому, що антени на ваших будинках ловили сигнали цих каналів. От у Полтаві ж ніхто не дивився словацького телебачення, а ми могли. Так і тепер, у нас кожна хата ловить закордонне телебачення. І закордонних мобільних операторів. Цим Ігор і скористався.

— Як?

— Не він це вигадав, але він здійснив. Хтось якось вийшов на нього і запропонував попрацювати на Діму Клана. Як йому пояснили, на Євробаченні половину голосів дає журі, а половину — міжнародна публіка есемесками. А оскільки у нас тут є покриття румунських, угорських, словацьких і польських операторів, то ми звідси можемо проголосувати від імені всіх цих країн. Йшлося про те, щоб купити в цих країнах величезну кількість сім-карток, по двадцять-тридцять тисяч, а потім найняти тут «уболівальників», кожен з яких у потрібну мить висилатиме з двох телефонів есемески за потрібного виконавця. Голосування триває сорок хвилин, одна людина з двох телефонів, змінюючи сім-карти і надсилаючи з одної по 15-20 повідомлень, за цей час могла близько чотирьохсот разів проголосувати за свого улюбленця Діму Клана. Що ця людина й робила. Наш Ігор привіз із Ужгорода майже п'ятсот студентів, запаркував автобуси біля кордону, роздав телефони й сім-карти, у потрібний час подав знак — і вуаля: десятки тисяч есемесок за Діму Клана полетіли на Євробачення. Потім, наприклад, угорці ще довго дивувалися, з якої радості їхня країна поставила найвищий бал незнаному у них російському співакові. І так було з усіма країнами, тож Діма Клан на хвилі ним же проплаченої міжнародної любові й переміг на конкурсі, — задоволений ефектом, який справила ця розповідь, Ікар зверхньо усміхався.

— Нічого собі! — підняв брови Геній Карпат.

— Ох уже ці москалі, хитрі шахраї. Тому нам і потрібна євроінтеґрація, геть від Москви! — виснував своє Тис.

— Знову, — Золтан Барток поблажливо глянув на Тиса. — Але історія справді вражає, погоджуюся. Афери такого масштабу можливі лише в Закарпатті!

— Ну, звісно, Закарпаття з нашим географічним розташуванням і кордонами