Із медом полин - Жанна Куява

– Ходімо тихцем, тре’ почути, про що гомонять так заповзято, – Тетяна ще ліпше націлила вуха туди, де хутко прошкувала й голосно галайкотіла знайома парочка.

– Ну, жінко, та чи тобі не однаково – горить у Крадунихи світло чи не горить?! – вичитував дружину вже (чи досі?) захмелілий Петро. – Нащо тобі здалася та Маргарита?! Чи вона тебе чіпає? – завівся не на жарт Шпачинський.

Тетяна й далі уважно підслухувала.

– А ти що, захищаєш її? – Оксана не мовчала. – То-то я… ти… у мене єдиний у житті чоловік… То мене ти за те не хвалиш, а оту сучку, що переспала з усеньким районом… Ну, Петре, ну, ти й…

– Замовкни!

– Та вона ж така, як і Катька твоя… колишня… Видно, тебе й досі тягне до гулящих-непутящих хвойд! Тільки де тепер твоя Катька, га? Кому треба? Досі сидить у дівках, у сорок літ!

– Нема їй ще стільки.

– Мовчи, заразо! Я за тебе вийшла, сина якого тобі вродила, хіба пуста хазяйка?!

– Добра, – став подаватися Петро.

– Ми в сім’ї живемо, по-людськи, хазяйство яке тримаємо! А ота ледарка Маргарита й собі досидиться, що на старості не матиме до кого заговорити!

– Чого? Таж дочок має…

– Та вони, як виростуть, то такого драла дадуть од неї! Як ото од Лєнки-Бевкунихи сини повтікали! Кому така мати, як Крадуниха, тре’?!

– А яка вона мати? Таж повбирані тії діти, з голоду не вмирають…

– Ой, Петре, хіба то так дітей годувати тре’?! Та їм батько тре’, а не щодня чужі-нові мужицькі пики! Вони ж на кожну тицяють: «Тато! Тато!» Чого б за розум не взятися, чоловіка нормального не знайти?

– Де вони тепер, ті нормальні?

– Ой, Петре, таж десь є! Ото Андрон умер од горілки, Ганька й далі п’є безбожно, їй теж небагацько зосталося, баба паралізована лежить… Що ті діти бачать, скажи?

– Не знаю, – тільки й мовив Петя.

– І як то, щоб у таку святу ніч свічки в хаті не запалити?! – іще раз дорікнула односелиці Оксана. – У кожній хаті всю ніч горить вогонь! А вона… гм… може, й спати лягла, ліжко розстеливши… Якщо так, то хай начувається, бо тоді сама нечиста сила насниться! Хіба ж не знає вона, що всі благочестиві християни не гасять світла цілу ніч, бо янголи над селом літають? Ой, темнота! – пирхнула Оксана. – Правду моя баба казала: «Від курки курчата, від свині поросята!»

Парочка дійшла до церковних воріт, тричі перехрестилася й далі скромно так почимчикувала до відчинених навстіж храмових дверей, звідки долинало величаве:

…Митько перший пробрався всередину храму. За ним зайшла Тетяна, якось незвично ніяковіючи…

Ураз чи не всі голови з лівої частини храму, що її заповнювали жінки, стали оглядатися й уперто вдивлятися в чорнооке хлоп’ятко, яке міцно притискала до серця молода матуся.

Як відомо, з лівого боку в храмі висять образи Богоматері й усіх святих жінок, тож там купчиться жіноцтво. А з правого – ікони Спасителя й святих мужів, тож там моляться чоловіки. Вони менше на Тетянину кровиночку зважали.

Тим часом жінки почали перешіптуватися, але на середину храму якраз вийшов святково вбраний священик і голосно привітав люд: «Христос Воскрес!»

«Воістину Воскрес!» – так само дзвінко відповідали парафіяни.

– Ач, яке хлоп’яточко! – шепочучи, стала тулитися до малого всевидюща Пелихова Надя. – Христос Воскрес, Тетяно! – докинула і ще проникливіше витріщилася на сонного Богдасика. – На кого ж він схожий? Ай-тю-тю-тю, – вчепилася малому в ручку.

Але Тетяна швидко відповіла: «На маму!» – й рушила ближче до стіни, де висіла ікона святої Анни. До неї молилися жінки, щоб зцілила від неплідності. Тетяна переконана була, що в селі того ніхто не знає, хіба тільки вона сама. От і захотіла ще раз подякувати святій Анні за сина. Зупинилася навпроти образа, обернула й Богдасика личком до ікони – заходилася подумки молитися.

Згодом у гурті Тетяна помітила Вальку з Арсеном і Максимком та Марійку з донькою Оленою. Однак пробиратися до них не стала, подумала, що стрінуться вже на подвір’ї, коли святитимуть паски. Вони завжди ставали в одному місці – праворуч од церковного входу. Утрьох – Тетяна, Валька й Марійка. Маргарита до церкви на всеношну не ходила…

То було влітку. Уся четвірка колишніх однокласниць якраз з’їхалася до села: Валька – на канікули, Тетяна з Риткою – відпочити після чергових заробітків, а Марійка й так мало куди виривалася, хіба на базар до району та на короткотривалі сесії.

Тоді ж місцевий завклуб попросив чи не найкращих виконавиць народних пісень заспівати в районній виправній колонії. Дістав таке завдання від начальства. Щоб зібрати колектив із старшокласниць, потрібні були час і репетиції, а йому дали на те тільки два дні… З неприхованим здивуванням сприйняли «Поліські невістки» прохання завклуба, спершу не знали, що й відповісти, але відмовляти товаришеві не стали.

Святковий концерт, милозвучні пісні, дівчата в квітчастих довгих плахтах, захоплені міни бритоголових юнаків у незвичній уніформі… На перший погляд – усі вони однакові. Але згодом…

Один із споглядальників пройшов повз Марійку й озирнувся. Вразили його… голубі очі. Ні, він не був таким красенем, як її Микола, але відчула Марійка несподіване внутрішнє збудження.

За три місяці Марійка отримала понад двадцять листів. І всі – від Василя. У них незнайомець освідчувався про кохання з першого погляду, згадував очі, які підкорили тим, що не випромінювали відрази до молодих зловмисників. Писав про сни, про