Із медом полин - Жанна Куява

– Як казав мені батюшка Роман, вірити – то не просто визнавати, що Бог є, а доручити йому своє життя. Ти ж ходиш до церкви? – спитав кохану Василь.

– Стараюся робити це щонеділі, але, тогово-но, сьогодні так розхвилювалася, що не встигну з роботою, то зосталася вдома, – відповіла. – Тогово-но, бери ось пиріжки, – усміхнено запропонувала гостеві пухкі ароматні смаколики. – Хоч вони й земна принада, але навіть Христос зголоднілих подорожніх хлібом пригощав.

Марійка з Василем обмінялися приязними усмішками й радо заходилися смакувати свіже печиво.

За тиждень, у неділю, Василь знову був у Марійки. Тоді вони разом поверталися з церкви додому. Йшли вулицею одне коло одного, тож сміливої картини не могли не помітити всевидющі односельці. Марійка розуміла, яка буча неправди й пересад випливе з цього вже за кілька хвилин, тому, пообідавши, мовила до юнака:

– Василю, я, тогово-но, хочу тобі в дечому признатися… Вислухай, а там як знаєш.

Вона дістала з шухляди невеличке фото, простягла Василеві й сказала, що то хлопець, якого вона любить понад усе на світі. Повідала й про свої нічні побачення з ним, осуд, що довгим шлейфом тягся через роки…

– Ліпше, щоб ти дізнався про все від мене, а не від чужих людей, – пояснила свою несподівану відвертість.

А наостанку додала:

– Вибач за те, що, тогово-но, так рішуче заговорила, але якщо й наступної неділі ти надумаєш приїхати до мене, то, тогово-но, ти добрий, і я теж постараюся бути з тобою доброю. Але обіцяти, що полюблю тебе, я не можу. Моє серце віддане йому…

Василь подякував Марійці за відвертість і взявся розпитувати її про Дениса – як йому живеться з Ритою у новому сімействі?…

Старі баби називали її шльондрою, молодиці – шлюхою, курвою, лярвою, ровесниці або й геть юні дівчатка – давалкою, а чоловіки, незалежно од віку, – бляддю. І нічого вже не вдієш, і нічим не зарадиш. Школу Маргарита закінчила, й уже за рік звалилася на неї саме така слава. Так і тяжіє ці всі роки, так і панує. І найбільше – в рідній хаті, бо саме мати, Андрон і ненависна баба Параска взивали Риту всіма згаданими вище слівцями. Ще два роки Віктор десь-не-десь[55] навідувався до Рити. Найчастіше, як той хижий лис, будніми ночами, бо тоді було простіше втекти з дому: добряче натрудившись на полі чи коло дров, ніби зморений і безсилий, падав спати. А тільки-но міцний сон повивав дружину, вставав і мчав до Крадунихи. За зеленкуватими шторами на твердому тапчані раювали ненаситні коханці одну-другу годину. Та, коли в Ритки оселився новий незаконний приймак і тюремник Денис із сусіднього району, Віктор відступився.

…Своє двадцятиріччя Ритка хотіла відзначити розмашисто, запросила багато гостей, накрила хоч не пишний, але старанно підготований стіл, купила бурячанки. А що дівчина була «осіння», то впоратися з усім удалося легше, адже в коморі надибала кілька баночок засоленої й закрученої городини, молоду картоплю. І хоч її день народження випав на четвер, дівчина перенесла празникування на неділю, щоб змогли приїхати всі запрошені.

Першою прийшла вітати подругу Валька. Вона ніколи нікуди не запізнювалася, тож і цього разу, як і запрошували, прибула на шосту вечора. Вручила таємничий подарунок, запакований у маленьку лискучу коробочку, мовивши: «Ритко, нехай всюди береже тебе ангел-охоронець».

Другі були Тетяна з Дмитром. Чимось засмучені чи невдоволені, вони не виголошували празникових промов, просто простягли іменинниці пакет із чималим пакунком і сухо привітали: «З днем народження!» Сіли до столу, а тоді цілу годину майже не говорили й не всміхалися.

Марійка прийшла о шостій двадцять. Була досить радісна та жвава. Не завважити її змін було годі.

– Ритко, – мовила, – дарую тобі цю скатертину, щоб твою хату не минали хороші гості й ти мала чим застелити стіл для душевної компанії!

Дівчата звернули увагу, що Марійка не просто звеселіла, а й трохи набралася тіла, підстриглася, змінивши свої рідкі русяві коси на зачіску-каре, підмалювала малиновим губи, підвела вії, ще й увиразнила сірі очі блакитними тінями.

Згодом на подвір’ї з’явилася підвода з чималою кількістю людей. Ритка оголосила, що то Денисові родичі надумали навідатися до… ну, ще не родички, але, певно, майбутньої невістки. Відтак широко розчинила двері й люб’язно запросила всіх до хати. Дві Денисові сестри з чоловіками й п’ятьма дітьми на всіх подарували Риті… вишитого рушника.

До столу сіли й Людка з Любкою, і Ганна з Андроном. Бабі Парасці Рита ще вранці подала в ліжко свіжоприготовані наїдки.

Усі разом підняли першу повну, а в другу-третю наливали вже кому скільки хотілося й моглося. Зрозуміло, що гості роз в’язали свої язики, як ото ремені на багатих і здебільшого дармових обідах, тож гутірка потекла скора й велемовно-бурхлива.

– Ритко, а що коханий подарував, ану-но признавайся?! – сміливо смикнула подругу Тетяна вже після випитої четвертої.

– О, він мені, опше-то, таке подарував, таке подарував, – заінтригувала іменинниця. – Зразу після дванадцятої ночі почав вітати! – голосно зареготала. А трохи тихше додала: – Себе найкращого презентував! – не посоромилася малознайомих присутніх.

– О-о, – знову не змовчала Тетяна. – Побачимо-побачимо за дев’ять місяців, яким був той його подарунок, – ущипнула товаришку й нервово засміялася.

– А у вас уже діти є? – несподівано звернулася до діловитої Тетяни одна з Денисових сестер.

– Ой, та ми поки для себе живемо! – не забарилася зі звичною відповіддю Тетяна.

А коли незнайома гостя спитала, чи довго вони з Дмитром у шлюбі, то свій голос Тетяна помітно стишила й чисто збрехала: мовляв, два роки. Насправді тривав уже четвертий рік їхнього співжиття. Тетяна прикусила язика. Але викривати її брехню жодна з подруг не наважилася.

– Денисе, а може, тепер і ти за нашу квітку тост виголосиш? – спокійно спитала Валька Ритиного благовірного.

– Та