Із медом полин - Жанна Куява
– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.
Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.
А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися[52] не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…
Але ж Оксані-Шолудисі бодай у сорок літ Бог діточок послав. Натомість донька Тетяна стільки часу чекати не хотіла, бо розуміла, що тоді Митько її покине. А вона ж не Маргари-та Крадунишина!!! Вона ж не дозволить собі чоловіків, як шкарпетки, міняти! Вона порядна, взірцева, на всеньке село господиня і дружина! І до скону така залишиться… Не почують про неї, Тетяну, доньку шанованого, роботящого, як віл, хазяїна захваленого, нині покійного Петра Онищука (земелька йому пухом), безчельного[53] слова! Не дозволить і того, щоб чоловік від неї пішов, кинув її. Бо йдуть хіба від невиправно гулящої та лихої жінки-пилки, з якою під одним дахом почуваєшся ненависним сучком у поліні…
Минав восьмий рік їхнього подружнього життя. Найгіршими Тетяні видавалися дні, коли вона змушена була йти до когось на хрестини. А тут, як на те, одна сусідка розродилася, друга… Ще й багато молодші за неї ті мамочки! І треба йти, вітати, хоч і не бажає того. Бо що скажуть люди?! Не пішла, бо завидує? Ні, не буде так! Ішла Тетяна, веселилася, жартувала багацько, але для бабів поліських, надокучливих і легкодухих язикатих хвесьок, такі збіговиська були якнайкращою нагодою закидати гордовиту Тетяну колючими питаннями, побачити її розгублені очі, послухати отуманені побрехеньки.
Після таких бесід обскубана зусібіч, знесилена до ядучих шпичаків у серці верталася вона додому. Здавалося б, у душевних компаніях люди сповнюються світла, добра, але то, мабуть, у таких, куди не вдирається сухе, почерствіле нутро, що випиває з тебе душу склянка за склянкою, неначе вампірисько кров людську…
Довго після того мусила відлежуватися Тетяна, щоб сили нової набратися.
Якось в автобусі почула вона гутірку двох жінок, мовляв, часто таке трапляється, що саме після восьми літ спільного життя у бездітних пар таки з’являються первістки. Тетяниним радощам не було меж. Стала чекати… І все до свого Митька якнайліпше ставилася і, тільки-но під ковдру пірнала, у вир любовних утіх пускалася, не соромилася чоловікові добре зробити. Він у такі миті розкисав, як батон на котлети в молоці, а вранці прокидався з таким настроєм, ніби й справді вони з Тетяною щасливі.
Але настав день, коли, захлинаючись од безвиході, Тетяна зважилася на відчайдушний крок. Насмілилася, зателефонувала Вальці.
– Слухай, Валько, ти там в області живеш, з Інтернетом діло маєш… Того… Може, глянеш, де то найдешевше, ой-йой, яке ж воно мені страшне те слово… гм… штучне запліднення… де його роблять? Тільки недорого, – ошелешила подругу неймовірно сміливим запитанням.
– Тетянко, яка ж ти молодчина, що заговорила про це! – похвалила сіромаху Валя. – Авжеж, я гляну і вже сьогодні ввечері тобі зателефоную та про все розповім!
– Ні-ні! – зупинила завзяту приятельку Тетяна. – Не треба ввечері, бо ми з Митьком до матері підемо, – збрехала чисто. – Я завтра вранці сама тобі передзвоню, – проказала швидко й кинула слухавку. Боялася, щоб Митько до хати не зайшов, не почув про такий приголомшливий для сільського люду намір.
Валька почула в мобільному короткі гудки, сперлася на спинку робочого крісла, відтак у її погляді, як лід у воді, стали танути літери, що визирали з голубуватого комп’ютерного монітора. Натомість в очах подріботіли яскравими візерунками спомини-картини зі шкільного життя. Валька згадала свою улюблену вчительку української мови та літератури, що вимучилася ненародженими дітьми, і Тетяну за сусідньою партою, з чиїх вуст зринав осуд стражденної Людмили Никонівни.
Вона була така красива! Принаймні для Вальки. Новенька вчителька років дев’ятнадцяти, що після педучилища вступила на заочний відділ філологічного факультету, а тоді за розподілом приїхала працювати в їхню школу, з першого дня полюбилася сільським учням. Вродлива мовничка стала популярна і серед школярок, і серед хлопчаків-старшокласників. Дівчатка захоплювалися її нестандартним сміливим убранням та яскравим, надзвичай довгим, ще й декорованим барвистими міні-картинками манікюром. А хлопчаки втрачали голови од виразних карих очей та граційної, як у моделі з телевізора, ходи…
Валька вважала, що не любити цю вчительку годі. Бо й добра була, й цікаво, неабияк жваво вела уроки. Проте за кілька літ, коли з Никонівною почнуться біди, дізнається Валька від бабусі Дарини про геть інше ставлення до своєї улюблениці. Бабуся ж бібліотекарку в школі часто підміняла, от і вислухувала щоперерви від сільських учительок дедалі більше нарікань та осуду щодо молодої «безсоромної» особи. І вдягалася не так, і сміялася не так, і стегнами вертіла не так, і спілкувалася з учнями не так. Куди оком не кинь, усюди й усе в ній було – не так!
Валька тоді сьомий клас закінчувала, як Людмила Никонівна виходила заміж за сина першої особи при колгоспному господарстві, заможного й завше серйозного комірника. Пам’ятає, ревнувала тоді вчительку!!! Дивно так почувалася, бо ж ніби й раділа за неї, але водночас не розуміла, чому така красуня йде заміж за сільського парубка?! Їй же в столиці за яким багатієм розкошувати! Натомість сільські розумахи так не вважали. Їм, навпаки, ця цинічна й безцеремонна чепуруха здавалася нерівнею синові небідного ключника.
До того ж подейкували, що виходить вона за скромника Толю не з любові, а задля користі. Мовляв, додому нізащо не хотіла вертатися, бо в хаті з її матір’ю-вдовою ще четверо братів-сестер товклося. Та й кохала вона не Толю, а його рідного брата Ростислава! Але цей любоцай якраз був не з тих, що женяться з першою-ліпшою дівкою. Ціни собі скласти не міг, пари гідної добрати,
