Із медом полин - Жанна Куява
– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.
І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.
«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».
Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.
А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».
Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.
– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.
А вже ж і сина єдиного схоронила!
Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.
Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».
А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:
«Слухав би не наслухався розповідей таких… Нині силкуюся якнайдовше зберегти почуте в пам’яті, щоб і дітям своїм переповісти про таких щасливців. Бо їх одиниці. І не буде вже більше таких. Підозрюю: цим людям відомо про життя щось надзвичайно глибоке, важливе, таке, що відкривається хіба на схилі років. Тож дай їм, Боже, здоров’я ще на многії і многії літа! А нам – бажання встигнути їх почути».
Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.
Відтак історію їхнього одруження з великою охотою дотепер люблять переказувати онуки. Бо ж не так просто все було!
– Коли доля, то й на печі знайде, – принагідно згадала баба Дарина. – Колись жила в нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудка. Усе любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь-бо з лежанки, Лесько, вийди надвір, до сонця всміхнися, вишеньку почервонілу з гілки зірви, поласуй свіженькими безплатними дарами…» Натомість донька лишень одмовлялася, ойкала та ахкала. То кашель удавала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що тут болить і тут болить…
Однак дещо, чого жадали батьки, таки трапилося в цій сімейці. Одного зимового дня, якраз проти Різдва, подалися Лесині батько з матір’ю в сусіднє село на ринок купити чогось до свята. А донька, як завше, на печі вилежувалася, сни рожеві дивилася, з боку на бік перевертаючись… Не почула, як розчинилися двері й до хати ступив хтось вельми гомінкий.
– Ей, а є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзаками долу, сніг обтрушуючи.
Леська ще вище ковдру насунула: з вухами од чужинця вкрилася.
– Ей, хазяїне! То я, Климентій Кобилишин, трактором причіп дров привіз! Як і вмовлялися! – щипнув дівчину владним тоном.
Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити й відповісти трактористу-помагачеві, що нема вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.
– І що ви думаєте? – залоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, поклав собі дочекатися її батька з базару!.. А за три місяці в цій господі гуляли веселисько[48] на п’ятсот душ – гучнішого, мо’, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки довгожданому зятеві.
Відтоді й мені запам’яталося, що коли доля, то й на печі знайде, – далі заворожувала гутіркою оповідачка. – Бо коли й мені мати втовкмачувала, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так батьки його хочуть, то я не вірила. І спокійненько малася. Дарма що мій любий Петрусь, батько ваш і дідусь, направду двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази не пощастило: за першим разом Петро паспорт удома забув, а за другим – секретарки в загсі не застали.
– Як же так, що ви тоді спокійно трималися, баб? – залепетала Валька.
– А щось підказувало мені, хоб не мордувалася. Ще й за день перед тим сон я побачила, ніби коня чорногривого гнуздаю… То вже й переконана була: Петро – моя доля. І вірила, що саме з ним поберуся.
– І що ж далі?
– А нічого! За третім разом Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо полюбив, тільки-но зустрів, – закінчила, здавалося б, нереальну життєву оповідку.
Зрештою, життя –
