У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

тім, що Бога можна знайти й пізнати навіть у найчорнішій темряві. Апокрифічне Євангеліє від Никодима описує драматичну зустріч у царстві мертвих Христа й сили темряви, яка міцно тримає померлих полонених. Стіни пекла палають, наче мури Єрихону, і полонені виходять на волю. Звідти походять витоки незліченних середньовічних містерій, коли розігрувалися моторошні сцени пекла, де конфлікт між добром і злом, між життям і смертю був так само популярним, як і в американських кінофільмах ХХ–ХХІ століття.

«Він зійшов у пекло»: тиша страсної суботи настає після великої п’ятниці, і то могильна тиша і німа темрява переможного зла, яка покличе Христа до нового життя, в якому воскресне Бог. Смерті немає, Він повернувся до життя, до царства любові, над яким не владна смерть. Ікони східного християнства зображують Воскресіння не так, як це робили західні художники Середньовіччя, які малювали Христа, що встає із гробу, але Христа, який тріумфально перемагає сили тьми. Він топче ногами уламки пекла. Неправедно ув’язнених відпущено на волю, демонів повергнуто, життя тріумфує. Він сходив у найглибше пекло, одначе переможно вийшов звідти. Чи не в цій грандіозній символіці зосереджено той глибоко гуманістичний сенс християнства, який не може не зворушити навіть людей абсолютно світських, які є християнами тільки за традицією?

У черзі за святою водою

— Ви мені скажіть, чи коли-небудь бачили священика, який вірив би у Бога? — обернулася до натовпу жінка в норковій шубі.

— Бог з вами! Перехрестіться! Згадайте, де Ви є, — заре­петувала жіночка в картатій хустці до брів.

— І правда, як ви так можете? — з пафосом мовив високий добре одягнений сивий чоловік, який у черзі за святою водою мужньо тримав хутряну шапку в руці.

— Погляньте, скільки людей прийшло сюди, слава Богу, повертаються до Бога, а ви... — біля їхнього витка черги саме проходить жінка з релігійним обличчям у чорній довгій спідниці. Таких посилають по вагонах метро збирати на відбудову храмів.

— Більше людей — то вам же більше доходу, — знизує фірмовими плечима норкова шуба.

— Не розумію одного, якщо ви так думаєте, — знову бере слово простоволосий, — навіщо ви сюди, прошу пробачення, приперлися?

— Вас забула запитати, — відповідає норкова шуба.

— Люди, людоньки, не лайтесь хоча б тут! Ви не за вермішеллю

— А ви чули, що оця... каже?

— Та хоч би що вона казала, а ви стійте спокійно. Благодаті на всіх вистачить.

— Якби ви чули, що вона казала, і вперше, і вдруге, і втретє...

— І що я такого казала? — обурюється норкова шуба, — Та гидко поряд із вами стояти! Піду стану подалі. Майте на увазі, я за дамою в чорнобурковій шубі.

Норкова шуба виходить із черги та стає осторонь. Слово бере чорнобурка: — Жидівка! Відразу видно, що жидівка! Бачили, яка в неї шуба?

— У вас шуба не гірша, у мене такої за все життя не було й не буде.

— Та навіщо би жидівка сюди йшла? У них там є своє.

— А вони нашу святу воду беруть і відправляють до своїх лаболаторій у свій Русалім, вивчають її состав.

— А то нащо?

— Роблять із неї лікарства, креми, а потім нам же і продають. Жиди є жиди.

— А ми й без жидів умиємося святою водичкою та будемо собі здорові.

— А я нею не тільки вмиваюся, а й п’ю щоранку по трид­цять міліграмів.

— А як ви п’єте, — зацікавилася жінка, в якої не було й не буде дорогої шуби, — сиру чи кип’ячену?

— Якщо будете кип’ятити, вся благодать википить.

— Правда? А в моєї сусідки від святої води була дизентерія. Швидка забрала.

— А я додаю святої води до всіх страв. І ніякої дизентерії. Все дуже добре.

— До всіх страв, кажете?

— Абсолютно до всіх. І до борщу, і до супу.

— А як ви гадаєте, і картоплю в ній можна варити? Чи картоплі не варто?

— Все варто. Як є свята вода, то є і здоров’я.

— Не кажіть. Самої святої води замало.

— Якщо вірити, то й не мало.

— Та щось усі почали вірити, аж не продихнути. Третю годину стоїмо.

— Не кажіть! Коли не було цього релігіозного екстазу, так було хорошо, прийдеш і за 15 менут возьмеш воду.

— І то вірно! А тепер набігло всяких, хто раніше до