У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

У 1999 році тодішній президент України підписав указ про запровадження 23 лютого свята Захисника Вітчизни, відновивши цим радянське свято «День Радянської Армії», коли жінки вітали чоловіків. Ряд політичних партій і громадських організацій національно-демократичного спрямування зробили заяву про те, що 23 лютого відзначати день Захисника Вітчизни не варто. Мовляв, перемоги — чи поразки — Радянської (тоді Червоної) Армії в цей зимовий день мають такий самий стосунок до захисту України, як і до захисту Буркіна-Фасо. Пропонувались інші дні, коли варто було би святкувати День захисника України — або 29 січня, день пам’яті героїв Крут, або на Покрову, 14 жовтня, в день створення Української повстанської армії.

Та хоч би який день календаря пропонувався для захисника Вітчизни, із національно свідомих кіл не пролунало заклику до жінок вітати в цей день чоловіків, незалежно від того, чи тягнуть останні на роль захисників, чи дещо не дотягують. І дарувати їм півлітрові чашки, шоколадки, набори кулькових ручок, записники, гаманці. Як і не звернулись не просто до жінок, а до законних дружин дарувати захисникам Вітчизни в їхній день сорочки або флакони «потрійного» одеколону, як це мало місце в радянські часи. Адже за радянськими нормативами чоловіком уважався той, хто отримував подарунок і особливу увагу від жінок «на двадцять третє». А тут буквально криза ідентичності: не буде маленького сюрпризу ні вдома, ні на роботі, не буде ні поцілунків від жінок, ні накритого стола, ні тостів «За наших дорогих чоловіків!» Невже ми цього не заслужили?!

В останні роки в популярних газетах неодноразово з’являлися публікації про те, що указ про створення Червоної Армії було підписано не 23 лютого 1918 року, а десь у січні. А наприкінці лютого під Нарвою була не перемога Червоної Армії, а її поразка. То що ж, власне, святкували радянські люди протягом десятиріч, коли навіть і радянських перемог біля витоків одного з найпопулярніших радянських свят не було, тільки історичні непорозуміння?

А втім, прив’язка до конкретних історичних подій для народних свят великого значення не має. (Зрештою, це стосується не тільки радянських свят). Має значення ра­дісне збудження в колективі — дорослому чи юнацькому, букети червоних гвоздик, парадні форми на військовиках, запах пирогів удома. Власне й, не відігравав суттєвої ролі стосунок конкретного радянського чоловіка до збройних сил. Всі радянські чоловіки, не лише кадрові військовики, мали не уникне ний стосунок до радянського війська, а у хлопчиків-школярів це було попереду. Якщо в колективі траплявся представник сильної статі з опущеною ниркою або черепно-мозковою травмою, якому пощастило дістати білий білет, його з днем Радянської Армії жінки все одно вітали. Щоб ніхто не почувався ображеним долею в той день. Адже треба було заслужити собі привітання на 8 Березня, яке інакше, ніж привітанням чоловіка з 23 лютого, забезпечити собі було проблематично.

За привітаннями «на двадцять третє» і «на восьме» сумує великий відсоток українських чоловіків і жінок, і це аж ніяк не лише ті, хто ностальгує за Радянським Союзом. І хлопчики, які не пам’ятають радянських застіль на двадцять третє, також хочуть, щоб їх привітали дівчата. Власне, ніхто не забороняє й надалі святкувати «День мужчини» й «День жінки». Восьме березня лишився вихідним днем, двадцять третє лютого вихідним не був і за радянських часів. Але й ніхто не забороняє висміювати в медіа тандем «23 лютого — 8 березня». І коли ці дні втратили однозначну підтримку на рівні держави й громадської опінії, багато чоловіків і жінок відчули душевну порожнечу. Особливо засумували жінки. Адже наростання іронічного ставлення в суспільстві до «совкових» свят багатьом жінкам перекрило можливості елементарно нагадати про себе. Образа тим сильніша, бо, певне, багато радянських людей сприймали ці «одностатеві» свята не як ідеологічні, масові, накинуті згори, а навпаки — як теплі, душевні, під захистом яких можливий вияв індивідуальних почуттів жінки до чоловіка і чоловіка до жінки.

Про роль масових свят у житті особи і в культурі народу можна говорити багато. Є традиції тає стереотипи. Те, що для одних є мудрою традицією, для інших давно вже стало непотрібним і комічним стереотипом. Дехто й досі іменує 23 лютого святом справжніх мужчин — звіcно, відразу постає питання, яких чоловіків зарахувати до справжніх, а яким — відмовити. Як на мене, це свято чоловіків пересічних. Бо тим чоловікам, яких я зараховую до справжніх, не треба прив’язки до «всенародного свята», щоби виявити свою мужність. І дозволити жінці виявити жіночість.

Про 8 березня в пострадянські часи було сказано багато неприємного. Мовляв, це свято не так возвеличує жінку, як принижує її. Жінка повинна відробити букет гіацинтів накритим столом і годинами біля плити. І взагалі, це не так свято жінок, як свято тих, хто торгує квітами. (Хоча чи існує у світі таке свято, на якому б не паразитувала торгівля подарунками?) Багато критикувались і витоки жіночого свята «імені Клари Цеткін», не будемо повторювати сказане багато разів. Але, зрештою, День жінки, День матері є мало не в усіх культурах, навіть у мусульманській. Найзавзятіші поборники «Міжнародного жіночого дня» пропонують не скасувати його, а замінити його іншим днем, більш питомим для української культури. Як альтернативний варіант про­понується, наприклад, Благовіщення як День української матері. А ще переддень «жіночого» свята протягом останніх років уважається вдалим приводом поговорити про жіночі проблеми. І тут я беруся твердити: хоч би в який день відзначалося свято жінки, права жінки-матері в Україні зневажаються чи не в найбрутальніший спосіб.

В Україні, як будь-де, є певний відсоток щасливих ро­дин, але їх до смішного мало. Чи не тому найбільший поет України, чий день святкується наступного дня після жіночого, у