У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

своїх хрестоматійних рядках про сина і матір батька не згадав? Чи не тому, що останній нерідко виступає ворогом-супостатом — хай шевченкознавці дарують таке нетрадиційне тлумачення безсмертних Кобзаревих рядків! Бо ж рай на вкраїнській землі настане тоді, коли і син, і мати будуть надійно захищені законом. Якщо якійсь жінці пощастило мати чоловіка, який, перефразуючи рядки Лесі Українки, «ніколи не вживав супроти жінки ні тої сили, яку йому дала сама природа, ні тої сили, що дає закон», то вона буде захищена із будь-яким законодавством. Але таких чоловіків вкрай мало, та й ті здебільшого існують у фантазіях поетес. А для стосунків із реальними, земними чоловіками, батьками реальних українських дітей, потрібен реальний захист у вигляді реального законодавства.

Сьогодні ніхто не тримає жінку біля негідного чоловіка, вона може піти від нього або, залежно від ситуації, вигнати його зі свого дому. Тут закон — на боці жінки. Але от жінка-мати лишається сам на сам зі злиднями, з колишнім чоловіком і з українськими законами. Хто програє, хто виграє? Тут не потрібен тоталізатор. За законом жінка має право на утримання дитини або дітей від колишнього чоловіка. Реально українське законодавство може гарантувати їй 30–40 гривень, в ситуації, коли для забезпечення дитини потрібно за найскромнішими підрахунками, 600–700. Чоловіки, які сплачують оті трикляті аліменти, цілком можуть захистити себе офіційною зарплатнею в 150 гривень, з яких і вираховується утримання дитини. А до неофіційних доходів ніякий закон не добереться.

Мільйони українських жінок зустрілись із цією при­низливою проблемою. І дійшли висновку, що в Україні треба не судитись, а заробляти. Деякі, поки ще не згасла врода, знаходять спонсорів, які ніякою мірою не беруть участі у вихованні дітей-безбатченків, але певною мірою підтримують матір матеріально. Принаймні більшою мірою, аніж рідний батько чи українська держава. А більшість українок стають до праці, не відмовляючись від жодної нагоди бодай щось заробити. Бо ж хоч як тяжко заробляти в Україні, та видрати своє від колишнього батька за допомоги українського законодавства на декілька порядків тяжче. Або і взагалі нереально. Адже горе-батька нерідко треба не тільки «обкласти» платежами, а й власними силами розшукати. А це — процес нелегкий і недешевий. Не всі жінки мають той невичерпний запас життєвої енергії та іронії, який дозволить довести процес до логічного кінця. Більшість марніє, всихає, їх уже ніякими гіацинтами до 8 березня не відживити.

Ніякі земні закони не можуть змусити чоловіка не бути грубим із жінкою, не прирікати її на непотрібні вагітності, шанувати її невід’ємне право на реалізацію в публічній сфері, повноцінно виконувати батьківські обов’язки. Але є ті виміри життя, де законодавство у змозі бодай якоюсь мірою захистити жінку-матір від принизливих суто жіночих проблем.

Коло специфічно жіночих проблем не вичерпується самим лише материнством. Та в переддень жіночого свята кожній матері, якій Бог дав сина, хочеться щиро побажати виростити його так, щоби він не поповнив армію «ворогів-супостатів» для наступного покоління жінок...

А далі ще одне свято.

Найзагадковіший день

Якщо на Заході з-поміж християнських свят найпишніше святкується Різдво, то на Сході — це Пасха, Великдень. І саме протягом страсного тижня відтворюються ті містичні події євангельської історії, які покликані нагадати, що будь-які страждання не є марними, що й після найтемнішої темряви, після всіх тріумфів зла неодмінно прийде світла неділя. Хоча й шлях до раю, до Воскресіння, пролягає через пекло.

Субота перед Великоднем між темрявою великої п’ятниці та світлою неділею є днем глибокого мовчання. «Христос страждав, помер і його було поховано». В цей день Господь, який був у Христі, побував серед померлих, він пішов зі світу живих і сповна пізнав смерть, як одного дня це станеться з кожним із нас.

Гетсиманська мука — останній момент, коли можна було уникнути долі. А потім зрада найближчих друзів. Потім неправий суд і тортури. Люди, в чиїх руках влада, грають із долею в’язня. Він пізнав усе це на власному досвіді. Євангеліє розповідає про темряву над землею, яка була страшнішою за фізичну темряву, бо то була темрява, яка поглинула поняття й цілі, яка знищила саму ідею добра. Із уст замордованої істоти, прибитої іржавими гвіздками до дерев’яного хреста, виривається глибокий крик: «Боже, Боже, навіщо ти залишив мене?»

Як сталося так, що Бог любові зійшов у темряву світового зла? Він пройшов той шлях до кінця. Він не тільки помер, «він зійшов у пекло», як каже Святе Письмо. Прямо в античний Аїд, в юдейський Шеол, місце, куди йдуть усі померлі. Але велика слава християнської віри полягає саме в тому, що Бог, який відкрився в Ісусі, є тим Богом, який увійде в німоту смерті. Він зійшов просто в пекло відсутності сенсу.

Жахає крик відчаю, що вирвався із вуст розіп’ятого. Якщо втілення Бога було справдешнім, якщо Бог таки прийшов у світ, щоб пізнати людське зло й людську смертність ізсе­редини, то на те була Божа воля пізнати світ, де Його немає, світ, у якому немає вищого сенсу. Він зійшов у пекло, де немає Бога, у пекло, де не може бути Бога, у пекло, де люто не сприймають ідей Бога, в могильну тишу. Бог любові пізнав ізсередини зло і страждання світу, породжені жахливою свободою любити чи відкидати любов — любов як співчуття до чужих страждань. На хресті «перед нами відкрито велику книгу милосердя».

В одному із псалмів за кілька сторіч до подій, зафіксованих у Євангелії, було висловлено сподівання, ніби одного дня Бог зійде й до безодні пекла. Для християн, які святкують Великдень, це вже не сподівання, а свята реальність. Христи­янська уява шукала яскравих образів, аби виразити впевненість у