Ґолем - Густав Майрінк
А тоді пітьма обернула мою кімнату в безмежний порожній простір, у центрі якого сидів я у фотелі, а переді мною знову стояла сіра тінь з простягненою рукою.
Коли ж я розплющив очі, побачив, що нас оточили зусібіч дивні створіння, розділені двома взаємно перетятими колами, які творили знак безконечності.
В одному колі вони були загорнені в шати з фіолетовим відсвітом, а в другому — з чорно-червоним. Люди чужої раси, дуже худорляві й неприродно високі на зріст, обличчя прикриті мерехтливими шалями.
Стугоніння серця у моїх грудях підказало, що час прийняття остаточного рішення вже настав. Пальці потягнулися до зернин… Та враз я помітив, як тремтіння пойняло людей з червонястого кола…
Не брати зерен? Затремтіло голубувате коло… Я гостро глянув на чоловіка без голови: він стояв у тій самій позі, непорушно, як і перед тим.
Навіть дихати перестав.
Я підніс руку, хоч і сам ще не знав, що робитиму. Нараз вдарив по долоні фантома так, що зерна розкотилися підлогою.
На якусь мить, мов від електричного удару, я втратив притомність — здавалося, стрімко падав у бездонну прірву, а потім… знову відчув твердь під ногами.
Сіра істота зникла, а з нею — створіння червоного кола.
Мовчазні голубуваті істоти узяли мене натомість у кільце, на грудях вони мали написи золотими ієрогліфами, а між вказівним та великим пальцем кожен тримав червоні зерна, які я вибив з руки безголовій примарі, — усе це скидалося на складання присяги.
Я чув, як знадвору барабанив град у вікно, повітря струсонув розкотистий грім.
Зимова гроза у шаленій люті котилася понад містом. Від річки крізь завивання бурі з рівномірними проміжками долинали гарматні залпи — то розбивали кригу на Влтаві. Комірчина палала відблисками безупинних блискавиць. Раптом я відчув невимовну слабкість, ноги мені затремтіли — довелося сісти.
— Спокійно, — виразно мовив якийсь голос біля мене. — Не хвилюйся, сьогодні — лельшімурім, ніч захисту…
Поступово гроза почала відступати, оглушливий гуркіт громовиці змінився рівномірним стукотом граду по дахах.
Фізична втома розморила мене украй, я мов крізь туман чи сон сприймав те, що відбувалося навколо мене.
Хтось з кола промовив:
— Тут немає того, кого ви шукаєте.
Інші відповіли щось чужинецькою мовою.
Перший стиха знову промовив якусь фразу, у якій прозвучало ім’я Генох.
Решти я не розібрав: занесений вітром стогін трощеної криги все заглушував.
Потім один вийшов з кола, став переді мною, показуючи на ієрогліфи на своїх грудях — такі самі мали й усі решта — і запитав, чи можу я їх прочитати.
Коли я, ледве обертаючи язиком від утоми, заперечив, він простягнув до мене долоню, і на моїх грудях засвітилися спершу латинські літери:
CHABRAT ZEREH AUR BOCHER — Досвіття — супутниця печалі
а тоді знов поволі обернулися на незнайомі мені закарлючки.
…Я поринув у глибокий сон без сновидінь, так я не спав ще відтоді, як Гіллель звільнив мої уста…
Жадання
Останні дні пролетіли для мене, наче мить. Я ледве попоїсти встигав.
Нестримний потяг до праці зранку до вечора приковував мене до робочого стола.
Я закінчив різьбити камею. Міріам тішилася, мов дитя.
Навіть літеру «І» в книзі Іббур відреставрував.
Я відхилився у кріслі й спокійно заходився перебирати в пам’яті всі дрібні події сьогодення:
Як до мене вранці після бурі увірвалася стара служниця з новиною — уночі завалився кам’яний міст…
Дивовижа… Завалився! Можливо, навіть саме тоді, коли я зернини… ні, ні, не думати про це! Інакше примарне стане реальністю, я ж вирішив поховати те в своїх грудях, доки воно прокинеться само собою… Тільки б його не чіпати!
Як давно то було, коли я гуляв мостом, милуючись кам’яними статуями, і ось він, простоявши віки, лежить в руїнах.
Мене огорнув смуток, бо ж більше моя нога не ступить на нього. Навіть якщо його відбудують, він уже ніколи не стане колишнім, загадковим, кам’яним мостом.
Годинами, витворюючи камею, я думав про те, як часто дитиною і в юні роки милувався скульптурою святої Луїтґарди та іншими фігурами Карлового мосту, які тепер поховали бурхливі води Влтави, і були ті спомини минулого такі яскраві й виразні, ніби я ніколи нічого не забував.
Численні любі серцю дрібниці знову зринали в моїй свідомості — згадалися тато з мамою і гурт шкільних друзів. Лише дому, де минали юні роки, пригадати я не зміг.
Я знав, що одного дня, коли я найменше цього сподіватимусь, рідний дім таки постане перед очима, і радів наперед…
Усвідомлення, що все так природно і просто розгорталося в моїй пам’яті, сповнювало мене блаженства.
Коли я позавчора вийняв з касетки книжку Іббур, нічого дивного в ній не побачив — стара, прикрашена вишуканими ініціалами книжка на пергаменті, цілком звичайна… Написана гебрейською мовою, цілком для мене незрозумілою. Я не міг повірити, що колись вона нагнала на мене забобонного страху.
Цікаво, коли за нею прийде отой незнайомець?
Життєрадісність, яка непомітно вкралася у мою душу під час роботи, з свіжими силами влилася у мої жили і прогнала нічні примари, що вже знову чигали за моєю спиною.
Я схопив світлину Ангеліни — присвяту внизу картки відрізав — і поцілував її.
Це було так безглуздо й безсенсовно, але чому б колись і не помріяти про щастя, не спробувати втримати яскраву мить, не потішитися нею, мов мильною бульбашкою?
Невже не може справдитися намріяне моїм спраглим серцем? Невже цілком недосяжне прагнення умить, за помахом руки, стати знаменитим? Рівним їй, хай навіть і не з походження? Не гіршим принаймні за доктора Савіолі? Я думав про камею Міріам: якби й інші камеї вдалися мені, як ця? Без сумніву, ще жодному митцеві ніколи і ніде не пощастило мене перевершити!
Чому не допустити випадковість: чоловік Ангеліни раптово помирає…
Мене вганяло то в жар, то в холод: маленька випадковість, і мої сподівання, найвідчайдушніші сподівання набули реальних обрисів. На тоненькій ниточці, готовій ось-ось урватися, висіло щастя, що мало впасти в мої обійми.
Хіба вже тисячі разів не відбувалося зі мною див? Про існування яких людство навіть не здогадувалося?
Хіба не диво, що всього лиш за кілька тижнів розквіт мій художній талант і
