Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Обвівши поглядом ют, палубу, чи нема там когось наділеного владою, щоб запропонувати себе як кандидата в матроси для майбутнього плавання, я спочатку не побачив нікого; але мені не міг не впасти в око якийсь химерний намет, чи, краще сказати, курінь, або вігвам, поставлений трохи позаду грот-щогли. Видно було, що то споруда тимчасова, встановлювана тільки в гавані. Форму вона мала конічну, була футів з десять заввишки і складалася з довгих, широких пластин гнучкої кістки, взятих із середньої, найвищої частини щелеп гренландського кита. Поставлені кружка, ширшими кінцями на палубу, вужчими кінцями вони сходились угорі докупи, були там зв’язані і на шпичастому вершечку утворювали китичку з відщеплених, вистріпаних волокон, що колихались на вітрі туди й сюди, ніби чубчик на маківці якогось старого ватага індіанського племені потовотамі. Трикутний отвір був звернений до носа корабля, і той, хто сидів усередині, міг бачити все, що робилося спереду.
Ось у цьому химерному приміщенні я нарешті розгледів чоловіка, що, як видно було з його вигляду, мав тут владу, а в цю опівденну годину, коли на судні припинилася всяка робота, яка велась під його наглядом, відпочивав від тих трудів. Він сидів на старосвітському дубовому стільці, густо помережаному химерним різьбленням; сидіння того стільця було виплетене з міцних смужок того самого пружного матеріалу, що з нього споруджено вігвам.
У зовнішності цього літнього чоловіка не було, можливо, нічого незвичайного; засмаглий і м’язистий, як більшість старих моряків, він був одягнений у каптан з грубого синього «лоцманського» сукна, скроєний на квакерський манір, і привертала увагу хіба що тонка, майже мікроскопічна мережка дрібних зморщечок біля очей; такі зморщечки бувають у людей, що багато років провели в морі, серед жорстоких бур, і часто мусили дивитися проти вітру: адже тоді м’язи навколо очей весь час напружені. Такі зморшки додають особливої виразності гнівному поглядові.
— Ви капітан «Пеквода»? — спитав я, підійшовши до входу в курінь.
— Ну, а коли я капітан «Пеквода», то що ти хочеш від мене? — відказав він.
— Я хотів найнятись на судно.
— Та невже? Я бачу, ти не з Нентакіту. Плавав коли на китолові?
— Ні, сер, не плавав.
— І нічогісінько не тямиш у китоловстві? Так чи ні, га?
— Нічогісінько, сер. Та я певен, що скоро навчусь усього. Я кілька років ходив у море на торговельному судні й гадаю, що…
— К бісу твої торговельні судна. Зі мною про такі дурниці не балакай. Ти бачиш оту свою ногу? Я її тобі вирву з корми, як ти ще раз ляпнеш мені про торговельні судна! Ти ба — торговельні судна! Ще, мабуть, і пишаєшся бозна-як, що служив на тих торговельних суднах… Ти краще скажи мені, чого це тобі раптом забандюрилося найнятись на китолов, га? Щось воно тхне непевним, чуєш? А може, ти в піратах був, га? Може, ти обікрав, свого капітана, га? Може, ти надумав повбивати командирів судна, як тільки вийдемо в море?
Я запевнив його, що мені й на думку таке не спадало. Я бачив, що під машкарою цих напівжартівливих звинувачень у цьому старому морякові, квакері, нентакітці живуть усі остров’янські упередження, недовіра до всіх чужинців, котрі не походять з Кейп-Коду або Мартас-Віньярду.
— То чого це тобі заманулось на китобійне судно? Я хочу це знати, перше ніж найму тебе.
— Та просто мені цікаво, сер, — що воно таке китобійний промисел. І світ побачити хочеться.
— Цікаво, що таке китобійний промисел, кажеш? А ти бачив коли капітана Ахава?
— А хто це такий — капітан Ахав?
— Еге ж, еге ж, я так і думав. Капітан Ахав — це капітан цього судна.
— Ну, то я помилився, сер, Я гадав, що розмовляю з самим капітаном.
— Ти розмовляєш із капітаном Пелегом — ось із ким ти розмовляєш, хлопче. Моя й капітана Білдеда робота — споряджати «Пеквод» у плавання, забезпечувати його всім, чим треба, в тому числі командою. Ми власники судна на паях і комерційні агенти. Та що я хотів тобі сказати: коли тобі, як ти щойно хвалився, цікаво, що це таке китобійний промисел, то я тобі можу показати, що воно таке, поки ти ще не вліз у це діло з головою — так, що назад буде пізно. Глянь на капітана Ахава, хлопче, і ти побачиш, що в нього тільки одна нога.
— Тобто як, сер? Ви хочете сказати, що другу йому відкусив кит?
— Відкусив кит? Юначе, її зжер, зжував, схрупав найстрахітніший пармацетник, та ще й разом з човном! Ой-ой-ой!
Мене трохи стривожив цей вибух почуттів, а може, й зворушило щире співчуття, яке звучало в заключному вигуку, але я відповів так спокійно, як тільки міг:
— Я не маю сумніву, сер, що ви кажете правду, але звідки ж я мав знати, що саме той ваш кит був такий надзвичайно хижий та лютий. А втім, і справді можна було здогадатися по самій пригоді.
— Слухай, хлопче, слова в тебе якісь аж надто м’які, беззубі, наче ти й не вмієш сказати гостріше. Ти й правда бував уже в морі? Не брешеш?
— Сер, — відповів я. — Здається, я вже повідомив, що чотири рази ходив у море на торговельному…
— Годі! Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найнятись до нас?
— Хочу, сер.
— Славно, славно. Ну, а стане в тебе духу пожбурити гарпун живому китові в горлянку, а тоді й самому стрибнути за тим гарпуном? Відповідай, хутко!
— Стане, сер, коли вже неминуче треба буде так зробити, тобто коли вже не буде іншої ради… Та сподіваюся, що цього не трапиться.
— Знову славно. Але ж ти надумав найнятись на китолова не тільки аби скуштувати самому, що воно таке китобійний промисел, а ще й світ хотів побачити? Чи не так ти сказав? Здається, так? Ну, то йди отуди, на ніс, та
