Листи з того світу - Сергій Бут

простягнув папірець зі своїми кривулями.

— Вибачте, не дуже розуміюся на медичній термінології, — схитрував я, не маючи наміру обговорювати його жахливий почерк.

— В аптеці розберуться.

Я поклав на стіл сто гривень. Лікар ніби й не помітив цього жесту. Тоді я просто встав і пішов геть, тримаючи в руках його припис.

Фармацевт нічної аптеки прокинулася від мого стукоту. Вона взяла рецепт і рушила в пошуках потрібних ліків. Я ж стояв на порозі і крізь коридорне вікно дивився, як сходить сонце. Розрахувавшись, подумав, що геть не на це планував витратити зарплату, та іншого виходу не мав. Схоже, я для Ельзи Олександрівни — найближча людина. Хоча, ні, є ще Альберт. Я згадав голос того кремезного чоловіка і подумав, що треба сказати йому про стан подруги, та для цього треба знати номер його телефону.

Я віддав ліки старшій медсестрі й увійшов до палати, де, крім Ельзи Олександрівни, спало три жінки. Хазяйка лежала й дивилась у стелю. Ми зустрілися поглядами, і я зауважив, що за цю ніч вона постаріла не на один рік. Я прошепотів:

— Ельзо Олександрівно, що трапилось?

Жінка хапнула повітря, перш ніж відповісти.

— Він прийшов за мною…

— Хто прийшов, Ельзо Олександрівно?

— Він прийшов через вікно…

Вона відповідала так, ніби не чула моїх запитань, наче розмовляла сама з собою. Сенсу говорити з нею в такому стані я не бачив.

— Я піду додому, світло треба полагодити і їсти вам приготувати.

— Не треба, я не хочу. Ви й без того багато для мене зробили.

Розводити дискусії на цю тему було незручно, тож я попрощався та вийшов із палати.

Світанок мерехтів помаранчевими жилетами двірників, які грабали пожовкле листя. Із проспекту, куди я прямував, доносилося ревіння автомобілів. Я сів у маршрутку, водій якої заради мене знехтував правилами дорожнього руху, зупинившись поза межами зупинки, але зараз це хвилювало мене найменше.

Світла у квартирі досі не було. Я зачинив двері та пішов до себе, мріючи про відпочинок. Думати про що-небудь інше просто не мав сил. Щойно я ліг, як одразу впав у забуття. Зі стану дрімоти мене вивів мобільний — телефонувала Оксана.

— Привіт. Як справи?

— Погано, — відповів я, насилу розтуляючи рот.

— Що сталося?

Я сів, щоб голос звучав твердіше.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

— Учора?

— Так. Цілу ніч був там, тільки зранку прийшов.

— Допомога потрібна?

— Поки ні, але потім може знадобитися. Я тебе наберу в разі чого.

— Гаразд.

Зависла пауза, певно, Оксана хотіла щось сказати і врешті-решт зважилася:

— Андрію, будь обережний.

— Добре.

У слухавці пролунали короткі гудки, і я знову вклався спати.

Полудень уже давно минув, на мене чекала купа справ, що вимагали негайного вирішення, тому, набравши повні груди повітря, я встав із канапи. Передусім планував дізнатися номер аварійної служби електромереж, щоб викликати майстра, а потім узятися за приготування невеличкого чи то обіду, чи то вечері.

Хоча ми з Ельзою Олександрівною бачилися у квартирі зрідка, сьогодні її відсутність відчувалася по-особливому гостро. Звуки моїх кроків відбивалися від стін і тонули в глибинах коридору, шум вулиці проникав крізь відчинені кватирки й заповнював собою пустоти кімнат, та справжнього життя в оселі не відчувалось. Я тинявся квартирою в очікуванні майстра і згадав, що досі не повідомив Альберта. Беззмістовне блукання набуло сенсу, коли я зрозумів, що його номер можна знайти лише в телефоні хазяйки, але для початку слід було розшукати сам пристрій.

Коли я відчинив двері її кімнати, із розбитої шиби прошмигнув протяг.

Мабуть, я вперше мав нагоду докладно роздивитися тутешню обстановку. Великий письмовий стіл знаходився під вікном, на ньому лежали акуратно складені книги та кілька записників, а також два прості олівці. На стінах не висіло жодної картини чи фотографії. Я обвів поглядом кімнату в пошуках телефону, але його ніде не було. Довелося набрати зі свого номер Ельзи Олександрівни. Тиха мелодія зазвучала десь біля ліжка.

На дисплеї блимав сигнал отриманого повідомлення. Я не мав наміру читати СМС, адресоване Ельзі Олександрівні, але цікавість узяла гору. Номер не мав присвоєного імені, тому, залишивши цифри поза увагою, я прочитав наступне: «Я заберу тебе до себе, у пекло».

Не знаю, чи такі віртуальні погрози підпадали під статті Кримінального кодексу, але їхні наслідки були цілком реальні: Ельза Олександрівна лежала в лікарні.

«Чому хазяйка мовчала про погрози?» — спитав себе я в той момент, коли у двері постукав електрик.

— Ну, що тут у вас сталося?

— Та от, від учорашнього вечора немає світла.

— А зранку чому не зателефонували?

— Закрутилися, — відповів я, упускаючи його всередину. — Мені здається, у квартирі все гаразд.

— Коли здається — хреститися треба, — відрізав майстер, навіть не глянувши на мене.

— У такому випадку я піду на кухню. Коли щось буде потрібно — я там.

— Добре-добре, — почувся за спиною його згідливий голос.

Не встиг я насипати гречку в киплячу воду, як електрик знову озвався:

— Тут усе гаразд. Я перевірю в під’їзді.

— Добре! — гукнув я майстрові.

Надія на те, що він полагодить світло, поки я готуватиму, маліла з кожною секундою та зовсім згасла, коли я закінчив їсти. Не бажаючи гаяти час, я зняв із серванта, де спочивала колекція турок, скло та вирізав нову шибу. У кімнаті хазяйки, звідки сонце втікало після полудня, уже густішали сутінки, тож я поквапився замінити тахлю.

Німа тиша тримала мене в полоні й не давала почуватися господарем ситуації, тому мій удвічі загострений слух активно вловлював звуки, що виникали довкола. Слід сказати, їх було більше, ніж зазвичай. Опанувавши себе, я взяв телефон Ельзи Олександрівни та переписав у свій мобільний номер Альберта. Щойно я зібрався набрати його, як почув скрип коридорних дверей. Зважаючи на те, що електрик пішов і, найімовірніше, залишив їх відчиненими, моє почуття страху видавалося закономірним.

— Хто там? — спитав я.

На питання ніхто не обізвався. Я повторив голосніше.

Нічого, крім тиші, я не почув, тому вийшов у коридор з наміром засліпити непроханого гостя дисплеєм телефону, та в цей момент усі кімнати залило сяйво лампочок. Електрик стояв перед лічильником із навушниками у вухах.

— Ну от, усе гаразд! — вигукнув він.

Я тицьнув пальцем собі у вухо, натякаючи, щоб він витяг навушники.

— Усе гаразд, — повторив майстер, позбувшись слухових перешкод.

— А що трапилося?

— Провід відійшов.

Пояснення електрика прозвучало так, ніби то була прикра випадковість, але я підозрював, що світло зникло неспроста. Подякувавши чоловікові двадцяткою, я взявся збирати Ельзі Олександрівні вечерю. За півгодини їхав маршруткою до лікарні і розмовляв із другом хазяйки.

— Альберте,