Листи з того світу - Сергій Бут

— Ну годі, Ельзо. Усе гаразд.

Жінка опанувала емоції та сіла поруч. Почуваючись зайвим, я залишив їх наодинці, сповістивши хазяйку про своє місцеперебування. Чекати довелося понад годину. Ворожка повернулася роздратованою. Навіть не знаю, що наговорив їй велетень за цей час, але такою бачити її мені ще не доводилося. Твердо ступаючи кам’яною підлогою лікарні, вона підійшла до дверей і, штовхнувши їх, вийшла на вулицю, навіть не замислюючись, чи встигаю я за нею.

— Ви що, посварилися?

— Він упертий, мов баран, — різко відповіла вона.

— У вас непорозуміння?

— У нас розбіжності.

Відповідь хазяйки була гострою.

— А як його здоров’я? — змінив я тему, намагаючись послабити її злість.

— Струс мозку. Підлікують і випишуть.

Я взявся думати, що могло так роздратувати жінку, яка ще годину тому на ладан дихала, не знаючи, що з її товаришем.

Так, у мовчанні, ми дійшли до зупинки.

Одна за одною під’їжджали маршрутки, висаджуючи пасажирів і забираючи нових. Люди довкола змінювали одні інших, а ми ніяк не могли дочекатися свого транспорту. Я стояв осторонь, ліниво спостерігаючи за рухом машин і деякими пішоходами, які, ігноруючи заборонні сигнали світлофора, намагалися перейти дорогу. Регулятор вкотре блиснув червоним, і потік транспорту зупинився.

Саме в цей момент я глянув на Ельзу Олександрівну, яка, мов справжній хамелеон, блідла на очах.

Усе відбулося дуже швидко.

Вона підняла руку, вказуючи на когось.

Я повернув голову разом зі зміною червоного світла на зелене.

І в цю мить жінка втратила свідомість.

Удруге довелося підхоплювати її немічне тіло.

Довкола миттю зібралися роззяви, завадивши роздивитись автомобіль, що на нього вказала ворожка. Розігнавши натовп, я всадовив хазяйку на лавку та взявся трясти її за плечі. Якийсь чоловік замахав перед нею газетою, і це привело її до тями.

— Із вами все гаразд? Може, повернемось у лікарню? — сипав я питаннями.

— Ні-ні. Зараз усе минеться.

Відхиливши мої пропозиції, Ельза Олександрівна поринула в глибоку мовчанку, і тільки тремтіння рук видавало її справжній стан. Після цього випадку мені більше ніколи не доводилося бачити ясності у її погляді.

16

Навчальний рік уже стартував, і, як то буває в студентському середовищі, ми з Апостолами вирішили відсвяткувати цю подію. Я чекав на друзів у «Дверях Львова» — затишній кав’ярні, розташованій в одному з львівських двориків за площею Ринок. Навіть не всі львів’яни знали про цей заклад, бо вхід до нього пролягав через звичайну арку житлового будинку. Багато хто й не здогадувався, що кав’ярня оселилася на маленькому подвір’ї, оточеному стінами будинків, під голубим небом замість даху. Думки обірвав дзвінок Павла.

— Багрію, де ти сховався? Стоїмо на Руській, жодних «Дверей» не бачимо.

Я вийшов із дворика й забрав Апостолів. Коли вони потрапили на подвір’я, то роздратування миттю змінили здивуванням.

— Ого! — не втримався Петро.

— Гарно! — підтвердив Павло і продовжив: — А я з собою боєприпаси взяв.

Ми засміялися. У супроводі джазової композиції невідомого нам гурту, що виступав на сцені, розмова пожвавішала. Коли ж до нас приєдналася Ксеня, Павло зовсім розв’язав язика. Знайомство виявилося напрочуд приємним: Оксана швидко знайшла спільну мову з моїми друзями, і можна було стверджувати, що віднині наше товариство поповнилося новим членом. Павло без упину сипав жартами, що неабияк потішали Ксеню. Петро тримався сором’язливо, але й він під впливом невгамовного друга розм’як і час від часу підкидав щось кумедне від себе. Вечір плив у тихому руслі до того моменту, поки не задзвонив мій мобільний. Я взяв телефон, на дисплеї показалося: «Ельза О». Вона вперше турбувала мене. Я натиснув кнопку.

— Слухаю.

Голос хазяйки видавався мені надзвичайно схвильованим.

— Андрію… Андрію, це ви?

— Так. Що сталось, Ельзо Олександрівно?

Хлопці перезирнулися, стривожені тембром мого голосу.

— У нас зникло світло. Мені страшно.

Я обвів поглядом друзів, намагаючись ухвалити правильне рішення.

— Зачиніть двері на ланцюжок, буду за десять хвилин.

Я підвівся, Павло з несподіванки вихлюпнув воду зі склянки.

— Мені треба відлучитися на деякий час. Якщо не повернуся — проведете Оксану додому.

Поки друзі намагалися усвідомити почуте, я вже йшов лабіринтом вузеньких вуличок. Серце тріпотіло. Я вискочив на вулицю братів Рогатинців, і щойно мережа будинків опинилися в полі мого зору, я кинув на них прицільний погляд. Вікна горіли вогнями світильників. Це дещо заспокоїло — мабуть, світло зникло тільки в нашій квартирі.

Про всяк випадок я пильно оглянув вхід до арки в пошуку можливої загрози, але, не побачивши нічого підозрілого, рушив далі. Кожен крок, як крок у безодню, адже тьмяне світло в кінці проходу викликало асоціацію з тунелем, що ним душі мандрують у потойбічний світ.

На щастя, я все ще перебував у матеріальному просторі, і звук телевізора, що проривався з сусідських вікон, це підтверджував. За якусь мить моє серце мало не зупинилося, нагадавши, що шанс передчасно пройтися позаземним тунелем є в кожної людини. Коли я дістався середини подвір’я, вгорі щось тріснуло, і тут-таки десятки скляних уламків дощем посипалися на мою голову. Гадати, чиє то вікно — часу не було. Я забіг до під’їзду і поспіхом піднявся на третій поверх. Замок виявився останньою перешкодою, і, відмикаючи його, я крикнув:

— Ельзо Олександрівно, я вже тут!

На галас із п’ятої квартири вийшов сусід.

— Що тут відбувається?

— Ви Ельзи Олександрівни не бачили? Нічого не чули? — спитав я, намагаючись упоратися із замком.

— Ні. А що сталося? — поцікавився Любомир.

Я опинився в передпокої — ланцюжок мені не завадив. Рука потягнулася до вимикача і, клацнувши клавішею, я переконався, що напруга в помешканні справді відсутня.

— У вас є світло? — запитав я сусіда.

— Так.

Я рушив темним коридором до кімнати хазяйки. У квартирі стояла тиша, жодного звуку.

— Ельзо Олександрівно! — не припиняв гукати я.

Із-під дверей її спальні прослизала тьмяна смужка світла. Я штовхнув двері і завмер. Свічка, що мерехтіла на столі, підсвічувала тіло жінки, яка незворушно лежала на паркеті. Я кинувся до неї. Сусід, який прийшов услід, згадав ім’я Господнє.

— Викличте швидку! Негайно! — крикнув я.

Лікар у бездоганно білому халаті заповнював, мабуть, тільки йому зрозумілим почерком порожні графи в лікарняному листку Ельзи Олександрівни. Його ніздрі розширювалися, втягуючи повітря, і поверталися у вихідне положення, видихаючи. Нічна зміна, очевидно, усім дається важко.

— Хто ви для неї? — спитав він, не відриваючись від писанини.

— Родич, далекий, — збрехав я.

Лікар нарешті завершив, лизнув вказівний палець і вирвав листочок із блокнота.

— Ось тут — медикаменти. Їх треба купити.

Він