Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Що ви робите, дурненька? — спитала моя мати, сміючись.

— Ох, клятий чоловік! — крикнула Пеготті. — Він хоче одружитися зі мною.

— Це була б дуже добра пара для вас! А що, хіба ні? — спитала мати.

— Ох, я й не знаю, — відказала Пеготті. — Не питайте в мене про це. Я б за нього не пішла, навіть коли б він увесь був із золота зроблений. Та я ні за кого не йшла б заміж.

— Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? — спитала мати.

— А як же я йому скажу? — мовила Пеготті, визираючи з фартушка. — Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..

Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.

Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:

— Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?

— Хто? Я, мем? — відказала Пеготті, витріщивши очі. — Боронь боже, ні!

— Не тепер? — боязко спитала мати.

— Ніколи! — скрикнула Пеготті.

— Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?

— Щоб я залишила вас, дорога моя! — вигукнула Пеготті. — Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? — як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.

Але мати нічого не відповідала, лише подякувала няньці, й Пеготті заторохтіла далі:

— Щоб я залишила вас? Хотіла б я на себе подивитися тоді! Щоб Пеготті пішла геть від вас? Хотіла б я тоді спіймати її на гарячому! Ні, ні, ні! — Пеготті трясла головою, схрестивши руки. — Вона цього не зробить, люба моя! Хоч у цьому домі є деякі кішки, які були б дуже задоволені в такому разі, але вона їм такої приємності не зробить. Я залишуся біля вас, доки не стану старою каргою. А коли я стану зовсім глухою, кривою, сліпою та беззубою, коли з мене вже не буде жодної користі й навіть провин на мене не можна буде скидати, тоді я почвалаю до свого Деві і попрошу його прийняти мене!

— І тоді, Пеготті, — встряв я у розмову, — я буду щасливий побачити вас і прийму, як королеву!

— Благослови вас бог, серденько моє! — скрикнула Пеготті. — Я знаю, що ви це зробите!

І вона заходилася цілувати мене, заздалегідь дякуючи за гостинність. Потім вона знову закрила голову фартушком і знову розсміялася, згадавши про містера Баркіса. Потім вона поколисала немовля. Потім вона зібрала посуд зі столу, а потім перевдягла чепчик і сіла працювати зі своєю скринькою, рулеткою і недогарком свічки, як колись.

Ми сиділи біля вогню і весело розмовляли. Я розповів їм, який суворий вихователь містер Крікль, і вони дуже співчували мені. Я розповів їм, який чудовий хлопець Стірфорс, як він опікувався мною. І Пеготті заявила, що з охотою пройде пішки десятки миль, аби побачити його. Немовля прокинулось, я взяв його на руки і з любов'ю колисав. Коли дитинка знову заснула, я притулився до матері, за старим, давно забутим звичаєм, і сидів, обійнявши її за талію, схиливши палаюче обличчя на її плече. Знову її прекрасні кучері спадали на мене — пригадую, я порівнював їх з янгольськими крилами. Я справді був дуже щасливий!

Сидячи так, споглядаючи вогонь та уявляючи всякі дивні картини на розпечених жаринках, я майже повірив, що ніколи не виїздив звідси. Здавалося мені, що містер і міс Мердстон були лише химерними картинами у вогні, які зникнуть, коли загасне полум’я. Здавалося мені, що в пам'яті моїй нема нічого справжнього, крім моєї матері, Пеготті й мене.

Пеготті штопала якусь панчоху, поки видно було, потім вона натягла панчоху на ліву руку, наче рукавичку, взяла голку в праву руку, готова знову штопати, коли полум'я спалахне яскравіше. Не можу добрати, чиї то панчохи зав­жди штопала Пеготті, звідки брався такий невичерпний запас панчіх, що потребували штопання? Відколи пам'ятаю себе, вона зав­жди займалася саме цим рукоділлям і ніколи жодним іншим.

— Цікаво мені знати, — сказала Пеготті, яка іноді раптом починала цікавитися найнесподіванішими речами, — що сталося з двоюрідною бабцею Деві?

— Боже мій, Пеготті, — мати моя навіть підвелася від здивування, — які дурниці ви говорите!

— Та мені справді цікаво знати, мем, — наполягала Пеготті.

— Але чому ця особа спала вам на думку? — спитала моя мати. — Хіба ж нема нікого іншого в світі?

— Не знаю вже, як це сталося, — відповіла Пеготті. — Може, я така вже дурна, але думки мої ніколи не можуть обирати слушних людей. Люди пригадуються мені і забуваються, або зовсім не пригадуються і не забуваються, як їм заманеться. Цікаво мені знати, що з нею сталося!

— Химерна ви жінка, Пеготті, — відповіла моя мати. — Можна подумати, ніби ви хочете, щоб вона приїхала до нас ще раз.

— Боронь боже! — скрикнула Пеготті.

— А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, — сказала моя мати. — Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.

— Ні! — замислено підтвердила Пеготті. — Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?

— Помилуй мене боже, Пеготті, — відказала мати, — яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.

— Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, — натякнула Пеготті.

— А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? — трохи різко спитала моя мати.

— Тому що тепер у нього є братик, — промовила Пеготті.

Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.

— Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! — сказала вона. — Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?

— Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, — зауважила Пеготті.

— Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! — відповіла моя мати. — Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати