Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Небiжчик? — тихо спитав Залiзняк.

— Не розберу, — теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима. — Щось дивне, й люди не нашi.

Тим часом стогiн жiнок i плач дiтей розбудили мешканцiв села; з сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата й, здивованi несподiваною появою цiєї процесiї, юрмились на вулицi; через кiлька хвилин коло батющиного двору стояв цiлий натовп стривожених людей. Та ось переднi селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.

— Розступiться, розступiться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловiк; тiло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На смертельно блiдому обличчi старого з заплющеними очима лежав вiдбиток нiмого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.

— Що це, панове? — спитав вiн вражено. — Отець їларiон? Селяни ствердно похилили голови.

— Сконав! — з жахом прошепотiв старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Iларiона.

— Одходить, — вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.

— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотiв отець Хома.

— Ксьондзи-базилiани одiбрали в нашого причту ругу; батюшка пiшов просити в губернатора поради й захисту… I от ляхи замучили його… — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись у землю: — А потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що складена була на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз двадцять сiльських, а в кiнцi й церква стояла; ну, вiтер перекинув огонь на виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла й церква наша, i все наше добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок хоч панотцевi! Одходить вiн… i нема йому де голови прихилити…

Тихi жiночi схлипування перервали його слова.

Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.

— От до чого доводить ваше терпiння! — заговорив нарештi Залiзняк тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на нерухоме тiло, що лежало на марах. — I ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колiнах бiля свого мученика-побратима, не чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба, рука лежала на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чистої вiри молитву.

Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

— Цей мученик святий вопiє про помсту… вопiє до тих зiрок, що миготять нам з неба, нiби докоряючи… I я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив вiн до занiмiлого натовпу, — терпiть, терпiть далi! Кращої долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з вами, й господь вас забуде, забуде!

— Нi, нi! — пролунав у цей час iстеричний жiночий крик, i Прiся кинулася до нiг Залiзняковi. — Ми не залишимо своїх храмiв… ми все, все… все життя наше вiддамо, умремо всi… з тобою разом, а не вiддамо ляхам на наругу нашої святинi! Не вiддамо!

— Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя своє вiддамо! — пролунали кругом грiзнi вигуки.

— Господь заговорив до вас устами цiєї дитини, — зворушено промовив Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив її голову до своїх грудей.

— Готуйтеся ж i чекайте, коли я скажу: «Пора!» — сказав наприкiнцi Залiзняк. Тiєї ж ночi Залiзняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з’єднатися громадою й наготувати колодiїв та списiв, бо й слiпий тепер бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних i нерiшучих розчавить п’ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збудженi словами запорожцiв, пiдбадьорились, в очах у них заблищала вiдвага, щоправда, їх, непiдготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довiдається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.

— Ось що, друзi, — сказав, вiд’їжджаючи, Залiзняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навiдається в

Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже покажуть, куди далi йти. Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати з своїх гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залiзняка й покладали на нього велику надiю. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане мiсце для переговорiв, бо розбiйницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залiзняк схвалив його намiр i сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому окошиться злiсть ляхiв.

Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що нiкуди не пiде вiд храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря, а не зганьбить себе втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв i селян, вiн лишився не похитним.

Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока