Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Слова Дзюби знову гнiтюче вплинули на гурт, почулися тяжкi зiтхання.
— Спасибi, друже Дзюбо, — палко заговорив Залiзняк, — ти, може, й не хотiв, а пiдтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загiн смiливцiв, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а iншi за нього терплять… От i виходить, що всi тi загони виступали не за спiльне дiло, не за вiру, не за нашi права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбiйницькi ватаги, та й тi iншi, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п’ятдесят рокiв гайдамаччина й не принесла краєвi користi, не захистила нас вiд напасникiв… Адже й ранiше, давно, ще до блаженної пам’ятi батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити вiру й Україну, — i Наливайко, i Косинський, i Тарас Трясило, i Гуня… А дiло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всi разом; а от як славний наш Хмель зняв завiрюху по всiй Українi, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рiдний край, запанував давньою волею, радiсно задзвонив у всi дзвони.
— Тiльки ненадовго, — вiдповiв Дзюба. — Всi ми боролися, а скористалась тiльки половина, що по той бiк Днiпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гiршу неволю.
— То вина не Богданова, а iнших гетьманiв, — з гiркотою вiдповiв Залiзняк. — Попустили розiрвати нас надвоє, а от коли ми одiб’ємося вiд ляхiв, то Москва нас теж прийме пiд свою руку… Поки ми мовчимо, нiхто за нас не заступиться, а якщо ми самi почнемо боротися й не захочемо бути пiд кормигою ляхiв, тодi iнше дiло!
— Та де тепер нам, половинi, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися тi самi, навiть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!
— Ну, Дзюбо, — засмiявся Залiзняк, — якi тi самi? Тодi в них було сильне вiйсько, а серед магнатiв зустрiчалися лицарi, завзятi вояки. А тепер: вiйська немає, ладу в Речi Посполитiй нiякого, а саме тiльки п’яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва вiдколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадiди нашi насмiлились повстати проти сильної оружної держави, то онукам пiти на теперiшнє дiло й бог велiв.
— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залiзним цвяхом приб’є!
— На те вiн i є Залiзняк, славний Залiзняк, надiя наша й порада! Дай йому, боже, вiку довгого! — загомонiв пiдбадьорений натовп, пiдкидаючи шапки.
Раптом почувся верескливий крик у супроводi гуркоту колiс, i до ворiт батющиного будинку пiдкотила тарадайка. В нiй сидiв гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-пiд якої телiпалися довгi рудi пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над перенiссям, аж пашiло нахабством i пиховитiстю.
Довга тiнь, що простяглася вiд клунi уздовж двору, ховала гурт козакiв i селян, так що єврей зразу не помiтив їх.
— Гей ти, попе! — закричав вiн рiзким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.
— Чого тобi, Гершку? — обiзвався батюшка, важко пiдводячись iз призьби.
— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залiзняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навiть селяни перезирнулись; але вiн стримав перший порив обурення.
— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сидiла тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?
— Була.
— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дiзнаюсь, що вона була тут, то свiт тобi немилий стане!
— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.
— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою вiру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, вiн з вами розправиться!
— Не смiй казати так про вiру, не смiй кричати на панотця, а то ми тобi так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гнiву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.
— Вус?’ — закричав корчмар. — Ти ще смiєш тут патякати? Бунтiвник, гайдамака, ось як угрiю тебе батогом, то прикусиш язика.
Серед селян почулося глухе ремство. Гершко пiдвiвся в бричцi й тiльки тодi помiтив схованих у тiнi селян. Хоробрiсть його одразу де й подiлася, i вiн, злякано озираючись навколо, почав смикати за вiжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч i знизив тон.
— То вас тут цiла зграя! А, бунт затiваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свинi, насмiлитесь хоч писнути, то затрiщать у вас спини… Менi пан економ на вiдкуп вiддав усе село!
— Цить, поганець! — гучно крикнув Залiзняк, виступаючи з тiнi й кидаючись до ворiт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб’ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п’яти.
— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував вiн не
