Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Так, так, чув i я про це давнє дiло, — промовив Залiзняк.
— Не лiпшi й новi його витiвки, — похмуро мовив Петро, — катує вiн не тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.
— I нiде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!
— У нього розум каламутиться, а ми повиннi у нього в послушенствi ходити, — iз злiсною посмiшкою мовив Петро. — Чого вiн тiльки не вигадує, щоб потiшити своїх гостей, i всi цi витiвки на наших спинах кiнчаються. Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збирається: мабуть, затiває щось нове…
— Го-го! — значливо протяг Залiзняк. — I це ти, хлопче, напевне знаєш?
— А хто його знає, тiльки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над хлопами, над схизматами.
— Треба б наглядати за ними, — промовив Залiзняк, поводячи бровою, — добру новину повiдомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затiвали, однаково згоди мiж ними не буде, роздiляться вони на Потоцьких та Чарторийських i Радзiвiллiв та й заходяться воювати однi з одними, а тодi… — протяг вiн значливо й спинився.
— Що тодi? — швидко спитав Петро й подививсь на Залiзняка пильно й допитливо.
Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.
— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.
Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з шапками в руках.
— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник Залiзняк? — спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям, що стояв попереду.
— Тут вiн, у нас. А що?
— Та так, хотiли порадитися з його милостю.
— Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.
— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.
— Iдiть, iдiть, дiти мої, — вiдповiв отець Хома, теж пiдводячись з мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець Хома пiшли їм назустрiч; козаки, що сидiли навколо рядна, й титар теж попiдводились з мiсця й приєдналися до Залiзняка.
— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залiзняковi.
— Здоровi були, братове любi, — вiдповiв Залiзняк i також уклонився їм. — А що скажете хорошого?
— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? — загомонiли разом селяни.
— А що сталося, друзi?
— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.
— Несила, — мов луною вiдгукнулися й iншi.
— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?
— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всi селяни.
— Та стривайте ж, не всi разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.
— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїнi життя? Ранiше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов’язалися пановi два днi на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо нi дня, нi ночi для своєї роботи. Немає нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а й на панськi потiхи ганяють нас економи — i дiвчат, i жiнок, i старих, i хворих! А коли що вночi зробиш для себе, то все вiдберуть економи на замок! Б’ють, калiчать, безчестять сiм’ї нашi!
— Так, так, пане полковнику, — загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.
— З церкви нашої глумляться, з вiри знущаються, — провадив далi Дзюба, — жидовi владу дали над храмом божим… дере вiн з нас за все — за хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи чим заплатити, дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.
— Несила терпiти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!
— А хто ж вам велить терпiти? — спитав Залiзняк, блиснувши очима.
— Недоля наша! — почулось тихе у вiдповiдь.
— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.
— Не впадайте в розпач, дiти мої, — заговорив отець Хома, — покладайте надiю на господа: вiн пошле вам свою ласку. Вiрте, дiти, ждiть i надiйтеся… отець Мельхi-седек поїхав до Петербурга просити за всiх нас!
— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залiзняк, — та, мабуть, дiла не буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки про наше благочестя; адже нiчого простiшого немає, як заступитися за вiру своїх землякiв; здається, вiд того нiкому б не сталося нiякої кривди. А тiльки поткнулася б Москва це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тiм-то й горе наше, що навкруги Польщi лежить ще кiлька панств i сидить кiлька королiв. Та й пани нiзащо не послухалися б, з доброї волi, слова царицi… Щоб ото вони дали вiльностi
