Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Ох, ох, коли б не страх, заробiтки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячi! — пiдтвердили декотрi, почухавши голови пiд ярмулками.

— Не оскверняйте язик ваш, нещаснi, не накликайте такими грiховними думками i вчинками нового гнiву Єгови на свої голови! — пiднiс голос цадик, сплеснувши руками. — Чи вам, темним, не вiдомо, що талмуд забороняє євреєвi не те що торкатися до священних гойських речей, а навiть ховатись у затiнку їхнього храму в спеку!

— О, висока твоя мудрiсть! — вигукнув чорний кощавий єврей. — Не нам вимiряти глибину її!

Благоговiйний шепiт пробiг по свiтлицi й стих.

Слова цадика справили враження, хоч i не припали до смаку слухачам.

Запала глибока мовчанка, навiть чути було, як стукотiли в грудях схвильованi серця.

Нараз серед цiєї напруженої тишi почувся в кiмнатi трiск, нiби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до нiг цадика.

Усi здригнулися, перезирнулись i зацiпенiли.

З жахом вискочила Сара з шафи i, як пiдрубана, опустилася на пiдлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сидiла вона, закам’янiвши на мiсцi, i хоч i чула шум та метушню в сусiднiй кiмнатi, не могла навiть поворушитися; здавалося, що переляк одiбрав у неї всi сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що дверi в сiни напiводчиненi й смуга яскравого свiтла падає звiдти на розчиненi нею дверi до свiтлицi й освiтлює проламану стiнку шафи, вона бачила навiть страшенне безладдя в своїй комiрчинi — розкиданий на пiдлозi й на лiжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, — i не робила нiчого, щоб приховати цi слiди… А час збiгав, тривожний гомiн i метушня в сусiднiй свiтлицi не тiльки не вгамувалися, а навiть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралiзована, не рухалась з мiсця. Хтось крикнув за дверима:

— Оглянути весь дiм!

Iнший голос, здається, батькiв, пiдтримав цю пропозицiю:

— Знадвору i всерединi!

Вiд останнього вигуку Сара нарештi опам’яталася: вона схопилась на ноги i з несамовитою квапливiстю заходилася жбурляти в шафу дорогi сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всi кинулися надвiр, i за гупанням нiг i стуком дверей не чути було Сариної метушнi, а то передусiм заглянули б до її свiтлицi. Тим часом дiвчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а сумiжнi дверi причинити, загнувши над ними гвiздки, i навiть завiсити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постiль, не забувши пiдсунути пiд лiжко й поламану дошку.

Коли нарештi Гершко, разом з деким iз гостей, зайшов до кiмнати своєї дочки й освiтив її лiхтарем, то перед їхнiми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висiв оксамитний, гаптований золотом спенсер i адамашкова спiдниця, а на лiжку, розкидавши по подушцi пишнi коси, в недбалiй позi спала красуня Сара. У вузенькiй, маленькiй кiмнатi не виявилось нiчого пiдозрiлого: вiкно було щiльно зачинене, з меблiв, крiм лiжка, стояв тiльки один ослiнчик.

— Ой мамо! — не втерпiв високий кощавий єврей середнього вiку, показуючи очима на Сару, i вхопився за пейси. — Ой мамо! Яка гарна! Вiрсавiя не могла б з нею зрiвнятися!

Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й вiдповiв:

— Вона, ребе’, спить i не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.

— Вей-вей! — зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кiмнати. — Спить, як ангел небесний!

А довготелесий єврей, нахиляючись i присiдаючи, з усiх бокiв розглядав лiжко.

— Гевулт! — скрикнув вiн нараз. — Онде причина! — i показав пальцем пiд лiжко.

Усi нахилились. Сара завмерла вiд страху i, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стiни.

Пiд лiжком була поламана дощечка.

— Ха-ха! От i причина, — мовив довготелесий єврей, задоволено усмiхаючись.— Пiд панною Сарою поламалася дощечка i всiх нас так налякала.

— Вiн правду каже, — мовив рудий.

— Тiльки як же це, шановний господарю, — провадив довготелесий, — ви даєте для своєї красунi дочки такi поганi лiжка? Вей-вей!

— Даруйте, дорогi гостi, — низько вклонявся Гершко. — Таке вже трапилось!

— Тьху ти, а налякала як! — розсмiявся й молодий єврей.

I, заспокоєнi, всi вийшли у якнайвеселiшому настрої з Сариної кiмнати, а Гершко замкнув за собою на ключ дверi.

Коли непроханi гостi вийшли з кiмнати, Сара сiла на лiжку й довго не могла вiддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холоднi як лiд, i вся вона тремтiла мов у лихоманцi, — одно слово, якби нерви її були слабшi, в неї почалася б iстерика, але дiвчина перемогла себе й навiть не постукала в сiни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихiднi дверi на гак iзсередини. «Це принаймнi не дасть їм можливостi вдертися зненацька, — вирiшила вона, — i, крiм того, буде цiлком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати стороннiх людей у свою спальню».

Забезпечивши себе вiд несподiваного вторгнення, Сара стала обмiрковувати своє становище: з одного боку, вона вiдчувала живу радiсть, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довiдалася, що ж вирiшив кагал i якi небезпеки ждуть її друзiв, та ще й не всi слiди її пiдслухування були прихованi.

Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темрявi одчиняти сумiжнi дверi, за якими стояла шафа з виламаною стiнкою: треба було поодтинати гвiздки, вiдсунути засувку i все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати пiдозри. Коли нарештi, пiсля тривалої, напруженої роботи, дверi пiддалися, на Сару полетiв увесь напханий до шафи одяг. Звiльнившись од нього й переконавшись, що у свiтлицi на її метушню нiхто не звернув уваги, бо в цей час