Засвіти - Андрій Хімко
Сьогодні особливо нерадісно стояти на чатах, бо бредуть і бредуть, ідуть і їдуть, як, здається, ще ніколи, козаки із дальніх і ближніх паланок, із перевозів та ловів, із плавнів, засп, із далеких доріг торгових і соляних. Сьогодні не обов’язково когось із них кликати на Січ. Озвичаїлись в оцей день тут вибори споконвіків. Свято ж сьогодні, святого Юрія на Запорогах... Спочин, ігри, розваги, а для більшості ще й кращі вина досхочу після ради. На свято це приходять чи приїжджають ще й отці та ченці, а то й козаки, що «попрощалися зі світом» — з Трахтемирівського монастиря, приходять виписчики та викотці шукати пристанища і погамування глуму й образи, завданих всякими набрідцями-приходнями чи й своїми халамидниками, мордирцями, наличниками, варнаками-зрадниками та їхніми прихлібцями.
Тяжко вартовим, бо мусять стояти і пильнувати не намайданну шуршу, а безконечну туманну синяву далечі, від якої в очах рябіє і голова паморочиться від звару. Особливо тяжко, коли вітерець донесе до них уривки веселого, святкового гамору чи хоч би й отого зазивного гулу і дзвону. Січ, як велетенський казан на голубаво-зеленому вогнищі дніпровських плавнів, кипить і піниться, клекотить і вирує, виграє й буяє...
Козаки майже всі сьогодні одягнені святково: старші, здебільш заможніші — в червоних, голубих, синіх і широких, як море, штанях, підперезані різнобарвними поясами, в кольорових сап’янових чоботях, у білих полотняних чи й шовкових вишиванках — сорочках; молодші здебільше в позиченому або в скромнішому строї, та надолужують цей недолік силою, вродою, вправністю і статечністю. Зовсім убогі — новаки, всякі збіглі, шпетні бунтівники — теж норовлять виглядіти святково, ошатитись в позичене в товаришів вбрання чи випрошене в борг у дуки...
Як у перлистій повені, грає-переливається козацький одяг кольорами, єднаючи січову масу в суцільний, розмаїтий вир-калабалик. Та не менше чарує всіх і зброя, котра свято поцінюється і бережеться всіма отут. Справжній козак втратить все, але доброї і дорогої зброї нікому не віддасть і в нужді...
Іноземні гості та бранці, взяті в останніх боях, ждучи на Січі своїх викупців-родичів або іншої участі, проходжуються повільно в гість-дворі, зацікавлено поглядають на незвичайне січове юрмище і примруженими запитливими поглядами пронизують околиці цього мурованого водами і очеретами табірного острова, цієї природної фортечної твердині, якої ще не довелося взяти цілими сонмами ординських кращих військ.
Їх надто вражає зовнішня рівність між запорожцями, між цими обпаленими вітрами, мов залізними, лицарями, що кидали зухвалий виклик самій всемогутній Порті. Їм, звичним одвічно плазувати перед вищими і бачити отаких же плазованих перед собою, ця зовнішня рівність особливо впадає у вічі і чимось вабить, як всяка романтична незвичність...
Але ось гомін і гармидер, подібні до реву Ненаситця чи Ревуна, яких, здавалося, нічим не спинити, стихають під срібний дзвін литаврів; погляди натовпу поволі повертаються в бік січової канцелярії і церкви. Звідти повагом, врочисто, як і годиться за звичаєм, іде ватагою на майдан, вільно перемовляючись, старшина. Не муштра, зрештою, не можність і не стрій-одяг, що на кожному, приваблюють погляди запорожців, а горда певність своєї справжності і користі товариству, його спокою і недоторканності.
Щоправда, не кожен із них почуває себе певним сьогодні, бо доля його старшинства залежатиме від настрою та забаганок оцього моря постатей, пристрастей і уподобань, проте кожний зобов’язаний бути прикладом незалежності і оборонцем права людського... Людське право — святість найвища тут, і хто б на неї не зазіхав, не минути йому лиха, як не тепер, то в четвер...
Час і події так відшліфували звичаї і закони товариства, що тяжко й повірити чужинцям. Не особливо порушує їх і старшина, хоч би й яким був котрийсь із старшин дукою чи лицарем. Були випадки, і не поодинокі, летіли голови і гетьманські, і нетязькі-лицарські. Ще й як летіли! І не ворогами знесені, а побратимами, січовою юрмою.
Настрій у більшості ніби доброзичливий. В сотнях поглядів світиться тепла святкова гордість за лад на майдані, за вдалі походи і звільнені ясири, за постійний харч і визвольну шляхетну славу запорозьку, та є й колючі погляди. Одні сповнені заздрості, інші — ненависті або оплаченої, до часу принишклої, підступної зради... З зими не лише старшині доводиться ставати в борню, а й козацтву, особливо по отому хотинському рушенні, коли магнати навіть свого короля признавати не хочуть...
— ...Жмайло, Владко, Павлюк, Кулага, Федорович, Кривошапка, Дорош, Кричевський, Семирозум, отець Данило Тукальський і якісь два дітлахи, видно, джури в когось,— полічив котрийсь услух старшину.
— А он там, здається, Олекса Шефран з побратимами-дончаками,— додав хтось збоку.— В чорних пов’язках усі!..
— Це ж який ще?..
— Станичник... Старочеркаський, з Дону. Майже вся січова і реєстрова людність та провідні посполиті сьогодні тут. Гаряченькою, видно, буде рада, ой гаряченькою, коли тут вони всі...— говорить той, що лічив.
— Ет, всі... Що вони без покійного рубаки-гетьмана значать? — заперечив інший.— Куди козаки повернуть, туди й підуть.
— Дорубався до китайки твій шанований дуками Сагайдак... З усіма ладячи...
— Що ти тямиш?.. Ніби твій голодранець Неродич, чи пак Бородавка, не дорубався до неї?.. Обидва були рубаками, нівроку... Царство душі!..
— Всі там будемо! Чого сперечаєтесь?.. Змовкніть-но вже!..— гримить, мов у кадуб, хтось.
Зупинившись посеред майдану під окрепованими штандартами біля великого столу, накритого червоним, також окрепованим убрусом, де заздалегідь січовий писар приготував папери, каламар і кілька гусячих пер, старшини вклонилися до натовпу — раз, і вдруге, і втретє, а вже потім сіли не поспішаючи за
