БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

1. Цю знимку Себастян - якби його раптом спитали - нізащо не зміг би описати детально і точно, хоч бачив її багато разів, і нічого складного на ній не було зображено.

Можливо, саме закони редукції, запам’ятовування і забування, якими так захоплювався Франциск, спрацьовували у випадку взаємостосунків Себастяна і цієї світлини вповні.

Лиця - найкращі сюжети, казав Франциск.

Франциск казав - сюжети не закінчуються і не зникають. Вони можуть час від часу забуватися.

Сюжет Францового лиця згадувався Себастянові по-різному впродовж життя, але ніколи не так, як на тій фотографії.

2. Вона була зроблена на похороні Франциска у травні 1915 року.

Франциск лежав на встеленій ліжником лаві біля ями на цвинтарі за Ялівцем. Знімали так, щоб можна було розглядати самого Франца, а не похорон. Франц, убраний у вишиту сорочку, черес і червоні гачі, склав руки на грудях, тримаючи хрест із двох олівців, зв’язаних пучком полонинських трав (так придумав Лоці). Перстень з річковими камінцями, який Франциск сам собі зробив, роками носив не знімаючи, а потім зняв і не викинув, але відмовився вдягати, стирчав з поміж олівців. Отвір для голови і шиї на сорочці накритий китайкою.

Сама голова лежить (точніше - стоїть) окремо трохи далі на лавці. Чорна борода і сиве довге волосся розчесані так, що, крім очей і носа, лиця майже не видно.

3. Себастяна на похороні не було, цього він не бачив. Маленьку дівчинку - дочку Анни і його дочку, внучку Франциска, про яку той не встиг дізнатися, принесли вчора. Францові відрубали голову позавчора. Себастян був при тому. Потім чекав, поки стече кров, мив і чесав Франциска, вбирав його в сорочку і гачі. Голову поклав у кошик, накривши папоротями. А наступного дня кур’єр приніс немовля від убитої Анни.

Цілий день, коли в Ялівці урочисто ховали Франца, Себастян не відходив від його внучки, в якої, мабуть, болів животик, і вона безперервно плакала.

Себастян не міг запам’ятати фотографії, може, тому, що не уявляв собі, як усе було на похороні, але занадто добре знав, що було перед тим.

4. Весною 1914 року Анна могла стріляти краще, ніж Себастян. Тепер він знову частіше бував десь із Франциском, бо Анна брала зброю і йшла на кілька днів у гори. Там вона висліджувала звірів, дивилася на них і доучувалася про снайперство того, чого не міг знати Себастян, - як виглядає снайпер з протилежного боку рушниці. Не вбивала нікого, крім ґедзів, які намагалися сісти на вим’я полонинських овець.

Я так тебе дуже хочу, - казала Анна, - що не знати, чи могла би взагалі заснути, якби не так хотіла спати коло тебе. І засинала, потребуючи, щоб під головою була Себастянова рука. Я хотіла би бути твоєю донькою - щоб ти був моїм татом. Тато є для того, щоб міг потім снитися.

5. Весна почалася аж у квітні. За зиму набралося багато снігу, який почав танути весь разом, незважаючи на північні й південні схили і висоту над рівнем моря.

Десь в низах текли брудні і переповнені ріки, розливаючись повенями в різних містах, але там ніхто не знав, як сходять у горах сніги.

Ялівець теж стікав. Кожну каменицю тієї весни трохи розмивало. Все через товщу зимового обледеніння.

На кожній вулиці міста горіли ватри, в яких палили листя і гілля, яке повилазило з-під снігу. Спалення весни пахло інакше, ніж осіннє, - у вогонь потрапляли обітнуті стебла винограду, вже захоплені соками.

6. Цілу весну Себастян зі страхом чекав нападу алергії - як попередніх років. Але алергії не було. Це місце прийняло його без спротиву.

Натомість зауважив під час чекання, що дерева розпускаються вранці, відразу наприкінці ночі.

Про Себастяна вже знали всі в Ялівці. Не раз він, забрівши з Францом до якогось бару, мусив оповідати різним товариствам про Африку. Те саме, але щораз довше. Його навіть запрошували в один пансіонат інструктором з виживання, але Себастян відмовився через брак часу.

7. Бо якраз тоді Себастянові приснився один сон.

Він з Анною йшов вуличкою міста, якої насправді не було в Ялівці. Вулиця утворювалася двома рядами будинків, що стояли на голому схилі. За будинками - самі альпійські луки і стежки звірів. Вулиця вела стрімко вгору. На партерах будинків розміщувалися лишень різноманітні бари. Столики стояли і на внутрішніх подвір’ях за причиненими брамами.

Вони заходили до кожного бару по черзі, всюди підходили до інших шинквасів, одним духом випивали по шклянці білого, запам’ятовуючи смак різних років на різних виноградниках, їм говорили щось несуттєве, але дуже цікаве десятки знайомих, які сиділи у всіх барах. Нарешті з одними знайомими, також чоловіком і жінкою, затрималися надовше. Жінки про щось розмовляли, а той чоловік запропонував Себастянові скупатися.

Вони вийшли з бару і пішли вулицею ще далі догори. Вулиця різко закінчилася засніженою вершиною гори. Вони перейшли через неї на протилежний схил. Там був великий відкритий басейн. Себастян перший зайшов до нього. Пірнув і поплив під водою, відчуваючи, що в басейні є якась течія, бо його зносило трохи вбік. Він випірнув і, тримаючись на воді, переконався, що так зносить ще сильніше. Те саме відбувалося і з приятелем.

Вони дрейфували до боку басейну, який закінчувався не стіною, а шнурком, натягненим на поверхні води. Чим ближче до краю, тим сильніше затягував вир, ніби вся вода збиралася вилитися за той шнур. Коли їх принесло до цієї межі, вони ледве встигли вхопитися за нього. Ноги понесло вперед, і вони лежали на спинах, учепившись за шнурок. За ним щезали маленькі білі черепахи, яких несло звідусіль. Так Себастян протримався кілька хвилин. Руки боліли, як ніколи в житті, і він вирішив відпуститися і поринути за черепахами. Але спочатку підняв голову і заглянув за шнурок. Там вода обривалася величезним водоспадом, утворюючи гладку і височенну, непорушну на вигляд стіну. В самому низу провалля Себастян побачив усе, що може бути на світі. Раптом течія цілковито вщухла, а тоді відразу ж понесла його в протилежний бік, боляче викинувши врешті на те місце, з якого вони сходили у воду. Ціле тіло Себастяна з дивовижним жалем згадувало недовгу купіль.

Вони вдягнулися і швиденько вернулися тим самим шляхом до бару, зауваживши, що на будинках з’явилися балкони, яких перед тим не було. У барі було порожньо, лише дві бабці грали в шахи за столиком, який хитався щоразу, коли котрась переставляла фіґуру на