На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

Канторек випльовує якусь брудну шпичку, що попала йому між зуби, і вмивається потом. Міттельштедт нахиляється нижче і зворушливо повчає його:

— За дрібницями ніколи не забувайте великої справи, рядовий Канторек!

Аж дивно, що Канторек досі не луснув від напруги, а надто тепер, коли почалися гімнастичні вправи; Міттельштедт чудово копіює свого вчителя, підтримуючи його під зад, щоб він як належить рівно тримав підборіддя, підтягуючись на перекладині, та ще й сипле мудрими сентенціями. Саме так колись поводився з ним Канторек.

Потім Міттельштедт дає дальші розпорядження по службі:

— Канторек і Бетгер, по хліб! Візьміть із собою тачку.

За кілька хвилин обидва вирушають із тачкою до воріт.

Канторек похнюплений, лютий, а швейцар радий, що загадали легку роботу.

До пекарні їм обом доведеться йти через усе місто туди й назад.

— Вони вже кілька днів туди ходять, — посміхається Міттельштедт. — А в місті вже дехто тільки й чекає на них помилуватися.

— Чудово! — кажу я. — А він іще не скаржився?

— Пробував. Наш командир боки рвав, як почув цю історію. Він ненавидить учителів. До того ж я впадаю за його дочкою.

— Канторек може завалити тебе на екзаменах.

— Чхав я на це, — відмахується Міттельштедт. — Його скаргу поклали під сукно, бо я зумів довести, що здебільшого призначаю його на легку роботу.

— А чи не міг би ти його так прикрутити, щоб йому білий світ в очах потемнів?

— Такого дурня? Не варто, — відказує Міттельштедт шляхетно й великодушно.

Що таке відпустка? Непевний час, після якого все стає ще важчим. Уже й тепер розлука раз у раз нагадує про себе. Мати мовчки дивиться на мене. Вона рахує дні, це я знаю, вранці вона особливо сумна. Знову минув один день. Вона сховала мій ранець — він їй неприємний, бо нагадує про розлуку.

Час спливає швидко, коли обсідають думки. Я примушую себе встати й піти провести сестру. Вона поспішає до бойні, щоб купити кілька фунтів кісток. Це чимала підтримка, і з самого ранку люди стають там у чергу. Дехто падає непритомний.

Нам не щастить. Змінюючи одне одного, ми чекаємо три години, та черга вже розходиться. Кістки кінчилися.

Добре, що мені видають пайок. Я несу його матері, тож тепер ми харчуємося трохи краще.

Дні стають дедалі важчі, очі в мами — дедалі сумніші. Ще чотири дні. Мені треба сходити до Кеммеріхової матері.

Цього не можна описати. Розповісти про жінку, що тремтить, плаче, термосить мене й кричить:

— Чого ж ти живий, а він помер?

Вона обливає мене сльозами й голосить:

— Нащо вас взагалі туди послали, ви ж іще діти…

Вона падає на стілець і плаче:

— Ти його бачив? Ти ще встиг його побачити? Як він помирав?

Я кажу їй, що йому влучило просто в серце і він одразу помер. Вона дивиться на мене і не вірить.

— Ти брешеш! Я краще за тебе знаю. Я відчувала, як важко він помирав. Я чула його голос, уночі його страх передавався мені… Скажи правду, я хочу її знати, мушу знати.

— Ні, я був біля нього. Він одразу помер.

Вона тихо благає:

— Скажи мені. Ти повинен сказати. Я знаю, ти хочеш мене розрадити, та хіба не бачиш, що тільки дужче мене мучиш, ніж якби сказав правду? Я не можу витримати невідомості, скажи мені, як воно було, нехай і жахливо. Все-таки це краще, ніж те, що я собі уявляю.

Ніколи я не скажу їй правди, хай вона хоч ріже мене. Я щиро їй співчуваю, але вона здається мені не дуже розумною. Вона мусить примиритися з думкою про смерть Кеммеріха, а від того, чи знає вона правду, чи ні, він не оживе. Коли ти на своєму віку вже побачив стільки смертей, то не здатний збагнути, як може смерть лише однієї людини спричинити стільки горя. Тому я кажу вже трохи нетерпляче:

— Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.

Вона мовчить. Тоді повагом питає:

— Ти можеш мені поклястися?

— Можу.

— Усім найсвятішим для тебе?

Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється.

— Так, він одразу помер.

— Хай ти не повернешся сюди, коли це неправда?

— Хай я не повернуся сюди, коли це неправда.

Я міг би наговорити їй іще бозна-яких клятв. Але вона, здається, вже повірила мені. Вона довго стогне і плаче. Просить, щоб я розповів, як воно було, і я вигадую цілу історію, в яку тепер і сам майже вірю.

Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.

Сьогодні останній вечір удома. Всі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!

Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом — надто важко.

Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.

— Іди спати, мамо, ти тут застудишся.

Вона каже:

— Виспатись я встигну і потім.

Я підводжусь.

— Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.

Вона мовчить. Тоді тихенько питає:

— Ти дуже боїшся?

— Ні, мамо.

— Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.

Ой мамо, мамо! Я для тебе — дитина… Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці… Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?

Найспокійніше, як тільки можу, я кажу:

— Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок.

— Паулю, будь обережний там, на передовій,

Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти і разом із тобою померти! Які ми всі нещасні!

— Авжеж, мамо, я буду обережний.

— Я щодня молитимуся за тебе, Паулю.

Ой мамо, мамо! Якби