На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк
Мовчки стою перед ними. Як на суді.
Зневірений.
Слова, слова, слова, — вони не доходять до мене.
Повільно ставлю книжки на місце.
З цим покінчено.
Тихо виходжу з кімнати.
Однак я ще не здаюся. До своєї кімнати я, правду кажучи, більше не заходжу, але тішу себе тим, що кілька днів ще не можуть покласти всьому край, Згодом я матиму для цього багато часу, цілі роки. А поки що я йду до казарми провідати Міттельштедта, і ми сидимо у нього в кімнаті, повітря в ній неприємне, але я до такого призвичаївся.
Міттельштедт одразу викладає новину, яка мене просто електризує. Він розповідає, що Канторека призвали до ополчення.
— Уяви собі, — каже Міттельштедт, дістаючи кілька гарних сигар, — після госпіталю я повертаюся сюди й відразу натикаюся на нього. Він простягає мені свою лапу і квакає: «Ти ба, це ж Міттельштедт! Ну, як воно?» Я вилуплюю на нього очі й кажу: «Рядовий Канторек, дружба дружбою, а служба службою, кому це знати, як не вам? I стояти струнко, коли розмовляєте зі старшим!» Побачив би ти, яке в нього стало обличчя! Щось середнє між солоним огірком і ще не вибухлим снарядом. Він нерішуче спробував був іще раз підлеститися до мене. Я ще суворіше гаркнув на нього. Тоді він посунув у бій свою найдужчу батарею і довірливо спитав мене: «Може, допомогти вам скласти екстерном екзамени?» Це він хотів мені нагадати минуле, розумієш? Я вкрай розлютився і теж нагадав йому дещо: «Рядовий Канторек, два роки тому ви своїми промовами заманили нас у добровольці; один учень, Йозеф Бем, зовсім не хотів іти на війну. I от він загинув на фронті за три місяці до того дня, коли його мали призвати. Якби не ви, то він прожив би ці три місяці. А тепер — кроком руш! Ми ще з вами поговоримо». Мені було дуже легко потрапити до його роти. Передовсім я взяв його із собою до цейхгаузу і подбав, щоб його гарненько вбрали. Ось зараз побачиш.
Ми йдемо на подвір'я. Рота вишикувалася. Міттельштедт командує «вільно» і починає перекличку.
В цю мить я бачу Канторека і ледве стримуюся від реготу. Він убраний у щось схоже на фрак блякло-синього кольору. На спині й на рукавах темніють великі латки. Цей одяг носив, либонь, якийсь велетень. А чорні витерті штани, навпаки, зовсім куценькі, вони навіть литок не прикривають. Зате черевики величезні, тверді, мов залізні, то якісь старі шкарбуни з загнутими догори носаками та ще із шнурівкою по боках. Навпереміну шапка знову таки замала, власне, не шапка, а якийсь бридкий, злиденний ковпачок. Загалом вигляд у Канторека вкрай жалюгідний. Міттельштедт спиняється перед ним:
— Рядовий Канторек, хіба так гудзики чистять? Здається, ви ніколи цього не навчитесь. Погано, Канторек, погано…
Від задоволення я подумки аж верещу. Точнісінько так Канторек у школі шпетив Міттельштедта: «Погано, Міттельштедт, погано…»
А Міттельштедт вичитує далі:
— Подивіться хоча б на Бетгера, це зразковий солдат, вам треба в нього повчитись.
Я ледве йму віри очам, То ж справді Бетгер, він теж тут, наш шкільний швейцар Бетгер. I він має бути для Канторека зразком. Той люто зиркає на мене, він ладен у цю мить мене з'їсти. Але я спокійно посміхаюся йому просто в очі, наче я його й не знаю.
Який він має блазенський вигляд у тому вбранні й злиденному ковпачку! I перед цим чуперадлом ми колись дрижаки ловили, як він, урочисто сидячи за кафедрою, спиняв кінчик свого олівця на прізвищі якогось учня та ганяв його по французьких неправильних дієсловах, хоча згодом, у Франції, вони так і не стали нам у пригоді. Відтоді, як ми залишили школу, збігло менше двох років, і ось тепер стоїть. перед нами рядовий Канторек, раптом позбавлений лихих чарів, стоїть клишоногий, з руками, схожими на ручки в горнятка; стоїть з недбало начищеними гудзиками і кумедно пнеться, одне слово, не солдат, а сміх, та й годі. Я зроду не міг би збагнути, що це той самий грізний чоловік із шкільної кафедри, і мені страшенно кортить знати, що я зроблю, як цей нікчема згодом знову зможе спитати мене, бувалого солдата: «Боймер, як буде простий минулий час дієслова aller [5]?»
Тим часом Міттельштедт починає муштрувати солдатів, як розсипатися в цеп, і ласкаво призначає Канторека командиром відділення.
Міттельштедт робить це навмисне, з певних міркувань. Річ у тім, що командир відділення має завжди бути на двадцять кроків попереду солдатів; коли лунає команда: «Кругом — руш!», то солдати тільки обертаються, а командир, що раптом опинився на двадцять кроків позаду них, мусить мерщій бігти вперед, аби знову випередити своїх солдатів на двадцять кроків. Разом це становить сорок кроків «бігом — руш!». Однак тільки-но він прибігає на місце, як знову лунає команда: «Кругом — руш!», і він мусить знову чимдуж бігти сорок кроків у зворотний бік. Таким чином, відділення тільки спокійно повертається то в цей бік, то в той і ступає лише якихось кілька кроків, а командир гасає то туди, то сюди, наче заведена цяцька. Це один в багатьох випробуваних методів, до яких вдавався Гіммельштос.
Канторек не може чекати від Міттельштедта іншого ставлення, бо саме він колись залишив хлопця на другий рік у школі, і Міттельштедт був би дурний як пень, коли б не скористався цією чудовою нагодою віддячити, перш ніж знову поїде на передову. Мабуть, і помирати буде трохи легше, як згадаєш, що військова служба подарувала тобі цю можливість.
А поки що Канторек гасає туди й сюди, немов сполоханий дикий кабан. Трохи згодом Міттельштедт наказує припинити цю вправу, і починається інша, дуже важлива, — повзання. Спираючись на коліна й лікті, притискаючи до себе — як належить за статутом — гвинтівку, Канторек повзає у всьому своєму параді по піску, просто повз нас. Він голосно сопе, і це сопіння здається нам музикою.
Міттельштедт підбадьорює рядового Канторека, втішаючи його цитатами з висловлювань класного наставника Канторека:
— Рядовий Канторек, нам випало щастя жити у велику добу, тож треба віддавати всі сили
