Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
А що мені робити? Поету? Я можу піти працювати в музей. Розповідати з придихом, з внутрішнім духовним оргазмом про якусь виставку, про експозицію якогось галицького майстра, але ж це майже те саме, що і поет...
Насправді ж, я хочу їсти і худнути, дивитися телевізор і розумнішати, і це нормальні бажання. Деякі просто їдять і дивляться телевізор, а по телевізору одні селюки, причому у негативному значенні цього слова. Вони вважають себе елітою, пропонують мені свої маргінальні збочені культурні традиції, каламутять воду без наявності хоча б претензії на інтелект. Що тут можна додати? Із села вони вийшли, однак село — в поганому розумінні — з них не вийшло... Я не хочу працювати на телебаченні, я не хочу мати власний проект, який будуть рецензувати селюки...
— От що ти хочеш? — запитали мене.
— Я хочу навчитися писати, і заробляти цим гроші.
І я розумію, що навчитися писати — це десять відсотків справи, інші дев’яносто — це заробляння грошей. Знову ж таки треба себе продати, а для початку представити. Ось, подивіться, я поет, я письменник, так, талант, купіть мене. Вам не подобається мій задок? Вам взагалі не подобаються чоловічі задки? Подивіться на передок... Твоя література нікому не потрібна, як би ти нею не хворів, як би ти не загрузав у ній, як би вона в тебе не в’їдалася, як би ви з нею не трахалися, діти все одно вийдуть або ж виродками, або ж ніяким сексом між вами там і не пахло. Сонячними і хмарними ранками ти сідаєш за комп’ютер, ти працюєш, так, ти лінуєшся, тобі відверто впадло робити те, від чого нікому немає користі; поки ти думаєш над реченням, у твоїй голові проносяться сюжети сотень детективів та жіночих історій, але тобі не хочеться писати детективи, тобі потрібно щось інше, щось цінніше за брудні кольористі обкладинки, ти хочеш писати й кейфувати, навіть кайфувати, що зараз прийде твій агент, візьме готовий текст і принесе тобі гроші за минулий... Однак приходить не агент, а двірник, приносить тобі повістки до військкомату, рахунки за телефон, до тебе приходить лисий мужик із Київенерго, перевіряє твій лічильник, виставляє тобі штраф на триста баксів за те, що ти щось там підкрутив, але підкрутив не ти, а твоя квартирна хазяйка, але кому що доведеш. Ти можеш з’їхати з цієї квартири, знайти собі іншу, але де ти знайдеш дешевше за цю? Ти шукаєш ті триста баксів, ти в розпачі пишеш про те, як тобі хріново, а читати про те, як тобі хріново, нікому не цікаво, і ти натискаєш деліт, і все стає на своє місце. З голодухи ти починаєш пити чай. Кварту за квартою, потім десь ти знаходиш якісь гроші, всі витрачаєш на книжки та алкоголь, потім знову кудись діваються твої гроші, тебе це непокоїть, ображає, у тебе розвивається гостра форма мізантропії, тебе може врятувати лише шоколад, однак шоколаду в тебе немає, і грошей немає, і нічого в тебе немає. Ти сидиш перед цим сраним комп’ютером, намагаєшся щось вижати, ці рефлексії щодо літератури тебе непокоять, тому що вижати — означає написати гівно. Текст має випливати з-під твоїх пальців, ти не повинен думати над тим, що писати далі, і коли ти це відчуваєш, відчуваєш, як ти не думаєш, а текст пливе — то і є твій власний, нікому не зрозумілий оргазм.
А потім ти починаєш читати, десь їздити, збагачувати свій світогляд. Читаючи, ти ненавидиш дев’яносто відсотків письменників. Ти їх ненавидиш, ненавидиш цих українських письменників та українських російських поетів. У них усіх душа співає, а ти срав на них з усього свого інтелігентного напору. Чому, дивуєшся ти, вони намагаються здатися максимально розумними, максимально українізованими, максимально недосяжними простим смертним, тим, хто не пише. О, я! О, я митець, о, я інтелектуал! Ти просто гівно, хочеться заперечити тобі, о великий письменнику український. Ти маєш писати так, як думаєш, а не так, як хотів би думати!
Я читав українські журнали, російські журнали, я читав, я намагався збагнути, що ж таки відчуває той поет чи письменник, що він намагається донести до мене. Та ти вийобуєшся, письменнику, і ти вийобуєшся, поете. Заклинаю, о Везувій, о Голгофа, о трансцендентна, метафізична, архаїчно-маргінальна поїбень, чи як там її, о розпуста і детективний жанр, дай же мені, такому інтелігенту познущатися над усіма старими тьотьками і дядьками, які у силу своїх двох вищих освіт намагаються розповісти мені, що у них їх аж три і що одна із них здобута на британських островах.
Не вірю! Я буду кричати, що не вірю, я буду репетувати у все своє максималістське горло, що письменник, який боїться показатися смішним, є не письменник, а срака, що він не лишає мені більш нічого, як називати його сракою. Нехай мої дифамації, якщо їм призначено бути дифамаціями, не пройдуть ганебний шлях тих, кого я намагаюсь зганьбити, звичайно, в правильному розумінні цього слова, але у серці вони житимуть до того часу, поки моя душа не комерціалізується, а мозок не обрамиться хворобливим дорослим цинізмом...
Уся ця літературна чернь мене вибила з колії. Перебуваючи в Польщі, я спілкувався з деякими молодими авторами, які, на свій жаль, нічим не відрізнялись від тих молодих авторів, що живуть у сучасній Україні. Вони мислять примітивно, вони деруть чужі фішки, як, власне, всі негеніальні люди, вони пишуть, маючи за співавтора словники іншомовних слів та словники спеціальних термінів, вони, нехтуючи вічним, звертаються до модного. Часом хочеться просто стріляти в голову. Ходити всілякими літературними збіговиськами, гуртками, спілками
і стріляти в голову. Бух-бух-бух! Щоб їхня інтелектуальна кров змивала з аркушів їхні онаністичні опуси.
І все. Просто все. Ти вмикаєш приємну музику, твої руки в крові, ти ненавидиш себе за дитинство, ненавидиш критиків за те, що вони ненавидять суспільство, ти ненавидиш цей текст, тому що він викликає у тебе почуття сорому і неврівноваженості.
І що образливо: твоя література усіма сприймається як цяцьки. Музика і живопис, кінематограф і театр, навіть стриптиз і репетиторство — це справи життя. Моя Література — пустощі і крайнощі, яким місце у відстої.
Мені більше немає чого написати на цю тему. Просто немає, тому що література — хвороба, від якої ти
