Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Яке ж було кайфове відчуття, відчуття, немов ти щойно зазнав катарсису, він тебе очистив, він тебе заново народив, і тепер ти маєш можливість весело крокувати зеленою набережною повз роздягальні і тапчани, повз сонних бомжів та закриті діжки з квасом. Тобі підграє весела, трохи пафосна музика, ти зважаєш лише на неї, тобі добре, і майже ніщо не може зламати твого чудового настрою, ніщо не може змусити пожовтіти цю свіжу зелену траву, що розстеляється під ногами, ніщо не вплине на плин часу, ніхто не вкраде твоє щастя, бо ж твоє щастя у тобі самому, і один вираз тебе супроводжує, лише один: не бзди.
Як же насправді чудово, думаєш ти, і тихцем, помалу підбздьовуєш. Помалу, щоб оточуючі не відчули неприємного, прогірклого, спертого запаху тих газів. І все ж таки, щоб там не було, підбздьовуєш... І думаєш, що це і є життя, коли сам до себе кажеш не бздіти, а насправді бздиш і сам же собі не зізнаєшся. Ось воно, життя...
3
Життя, як казав один мій знайомий, — це життя, тому що це життя. І хоч він і був без перебільшення дурнуватим, усе ж частка правди в цьому виразі існує. А життя — це наполеглива праця і результат, який ми очікуємо від тої самої наполегливої праці. Окрім служби в охороні, я мав ще кілька робіт, причому майже всі вони не відповідали моєму покликанню та фаху. Одного разу, коли ми переїжджали з однієї квартири на іншу і коли працювали вантажники, я, маючи не досить хлипку структуру тіла, принципово відмовився їм допомагати і навіть наостанку на шпалерах хімічним олівцем вивів фразу, яка не сподобалась мені самому: «Працювати має бидло, я — інтелігент». Одразу, написавши це, я відчув легке поколювання нижче пупка: те поколювання було нічим іншим, як соромом. Через півроку мені довелося працювати вантажником на приватному соєвому заводі чи не соєвому, а якомусь напівфабрикатному. Одним словом, моя основна задача полягала у розвантаженні мішків із соєвим борошном, із якого далі виготовляли соєве м’ясо, всякі там домішки до яловичої тушківки, битки соєві та іншу туфту. Спочатку я працював два дні на тиждень. Більше я просто фізично не мав змоги. Після першого трудового дня додому мене ніс мій друг Антоніо, потім я вже ходив сам, але через силу. Через місяць я адаптувався і не гірше за інших чоловіків розвантажував мішки з соєвим борошном. Коли розвантажуєш протягом чотирьох годин, то ще наче і не ненавидиш свою роботу, а далі — єдине бажання: стати отим самим мішком із борошном і більше ні про що не думати. Нехай інші за тебе думають і вирішують твою соєву долю.
— Та ти нормальний малий, — казали мені мужики на роботі.
— Да, — відповідав я.
Іноді можна було попрацювати на навантажувачі. Тобто така махина, чимось схожа на трансформера або Вольтрона. Живиться вона від акумуляторів, що знаходяться ззаду, має два сталевих роги, якими ти підчіплюєш піддон із нагромадженими мішками на ньому і везеш на склад. І коли ти працюєш на цій-от штукенції, то час плине набагато швидше, ніж коли ти розвантажуєш, і тому не встигаєш сісти, як тобі кажуть, що давай вали мішки тягати, чи ти взагалі обурєл. Звичайно, ти не обурєл, тому покірно йдеш розвантажувати, а фурам немає кінця і краю. І ти вйобуєш, інакше не скажеш, саме вйобуєш, як останній папа Карло на цій недолугій планеті, і тобі здаються дивними пророцтва наукових фантастів початку двадцятого століття, які передрікали повну заміну людської фізичної праці на працю машин. Але конвеєр — це ще не повна заміна. І єдине, що мене тримало на цій роботі, що за годину роботи ти отримуєш більше, ніж отримує середній менеджер на тому самому заводі, де ти пашеш. Завод був приватний, і власник досить шанобливо ставився до своїх працівників, навіть до вантажників та охорони... І от тоді, коли ти працюєш, для тебе не існує нічого того, що існує для решти мешканців цієї планети. Не існує глобалізації, війн, революцій, не існує польових командирів та агресивно настроєних хасидів, тут діти не підриваються на мінах, а є лише ти, мішок із соєвим борошном і фірма, яка годує польових командирів та агресивних хасидів замінником свинини — соєвим м’ясом, тим самим напівфабрикатом із генетично модифікованої сої, який є нічим іншим, як щирою відрижкою глобалізації...
Одного разу я зібрався звільнятись із цієї роботи.
— Вибач, — кажу бригадирові, — не хочу померти молодим, та і на такий-сякий лептоп я вже заробив, навіть більше. Давай, — кажу, — звільняй мене.
— Через тиждень, — каже мені бригадир, — необхідно знайти тобі заміну.
— Добре, — кажу.
У цей час якраз були травневі свята, і робітники заводу разом із вантажниками добре відзначили ці самі свята. Вони жерлу горілку так, наче ніколи її не жерли. Вони тамували свою алкогольну спрагу на десять років уперед — я не потрапив на їхній банкет з відомих причин, адже горілку я майже не п’ю, а тим більше в такій кількості.
— Ні, — кажу, — хлопці, ви мене пробачте, але я — пас.
— То і пасуй на хуй, — пожартували вони, і я навіть не образився.
Наступного ранку приїжджає власник і починає вишиковувати всіх працівників заводу. — Падли! — кричав власник, худорлявий інтелігентний хлопчик рочків двадцяти п’яти.
— Падли! — кричав він.
Усі винувато хитали головами, мовляв, так, падли, ніхто ж не заперечує.
Виявилось, що учора хтось забув вимкнути на пожежному щитку якийсь запобіжник, який треба вимикати обов’язково, а також хтось забув вимкнути навантажувач, акумулятори якого в цей час заряджались від якогось там фільтру, що примикав до цього самого пожежного щитка. Одним словом, задимілись акумулятори, спрацювала пожежна сигналізація, на склад приперлись пожежники, побачили дим і почали гасити. Виламали двері, піною та водою зіпсували п’ятнадцять мішків із борошном і якусь-там особливу халабуду, де зберігався харч для собаки Бруно, яка мешкала на території заводу. Оскільки власник мав досить ліберальні погляди на життя і шанобливо ставився до працівників, то:
— Падли, — почав він, —
