Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех

Пішла ти! — знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати — і так, бляха, все життя...

І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба  буде віддавати...

І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті... Про це і поговоримо...

І дякувати Богу, що до цього не дійшло...

Через деякий час наша криза таки минулася. Все стало на свої місця, а я став її сім’єю. Моє кохання перейшло до іншої категорії. Категорії назавжди. Цього зі мною ніколи не було, я ніколи не мав змоги відчути таке піднесення. І мені нестерпно хочеться постійно просити в неї пробачення. Просто так, за все, за все, що не так, і дякувати їй за все, що так. Кіра зрозуміла, що моя відповідь — любов. Після цього ми з нею побралися, я влаштувався на пристойну роботу, вона народила мені сина. Він був схожий на мене і вже в три роки вільно читав українською, російською та англійською мовами.

Борг мені був прощений. Я надто наполегливо вимолював його в Бога, і кінець кінцем Бог пробачив мені все моє щастя…

6

І ось що цікаво, мені майже всі дівчата говорили, що я і вони — зовсім різні люди. Ми такі різні, казали вони, ти такий, а я — така. І тоді мені хотілося просто стріляти в голову.  Без попередження, брати  і стріляти в голову цим дівчаткам, тим більше, що довгий час свого життя я був затятим жінконенависником. Це вже зараз я розумію, що я просто боявся їх, і ці страхи важкими чавунними пластами лягали на дно моєї підліткової свідомості, не даючи змоги вільно відчувати себе у чоловічих компаніях. У цьому можна угледіти деякий алогізм, але моя власна збочена психологія вбачає коріння проблеми саме у цьому. Я був не впевненим у собі, відчував жовчний дискомфорт, коли сидів у транспорті поруч із вродливою дівчиною — було гірше, коли вродлива дівчина до мене зверталась. Я переживав дивні емоції та відчуття. Мої ноги ставали ватяними, серце збивалося зі звичного ритму, а дихання прискорювалось. У мене пітніли долоні, і я не знав, куди себе подіти... При спілкуванні з дівчатами я завжди виглядав бовдуром. А найжахливіше те, що вони це помічали і сприймали мене не інакше, як бовдура...

І було мені погано від них, а їм від мене, і було мені погано просто так. І було мені погано, тому що у двадцять років, не маючи хронічних хвороб, я інколи посмоктував валідол, я мав нікчемний вигляд і важку печінку. Мені треба було зав’язувати з усім цим лайном, зайнятися якимсь видом спорту або, у гіршому випадку, мистецтва. Ну, не знаю, записатися в авангардисти, зображувати на своїх полотнах пеніси. Або малювати ілюстрації до пісень гурту «Канібал Корпс», або писати пісні для гурту «Канібал Корпс», або піти в народні лікарі і лікувати нещасних діточок, хворих на ДЦП, різними травами. Утім, я можу стати і музикантом, навіть композитором, домогосподаркою або ним, нічним прибиральником, я зможу писати романи й енциклопедичні словники, я братиму від життя лише здорову їжу. Можливо, усі мої негаразди саме через їжу. Я більше не можу харчуватися пельменями, зразами, соєвими битками та іншим напівфабрикатом. Смажена картопля вже не викликає в мене такої зацікавленості, а канапки з сиром перед «нє радісь ти пастаранам» вже не такі смачні... Відпусти мене, Господи, чуєш, відпусти мене туди, де зелена трава, де немає асфальту, де меблі розставлені по феншую, а в холодильнику чекає на мене здорова, гармонійно поєднана всілякими там мінералами та бетакаратинами їжа, я хочу бігати весняними ранками в парку, зимовими вечорами не вилазити зі спортзалу, хочу мати біцепси, трицепси, трапеції, пахнути хочу, немов занурений у спеції, чи як там було за Положинським? Я намагаюся дійти до цього, але нічого подібного не існує. Мені потрібно, але нікого це особливо не бентежить... Я задихаюсь у місті великому, у місті маленькому, в бібліотечних склепах та музичних крамницях... Мене ненавидить телевізор, і тому він показує дивовижно знайомі речі, усміхнені обличчя, нещастя, яке вирішується на користь хороших хлопців, телевізор показує мені хороших хлопців, цнотливих дівчат і повну наркозалежність. І, що цікаво, я нормально до нього ставлюся, я не ненавиджу його, я не вдаюся до популярних теорій щодо зомбування і телезалежності. Це все настільки набридло, що, як і політика, звучить надбанально і навіть вульгарно. Я просто вимагаю від життя поліпшення своєї долі, цікавості свого життя, а що отримую? Хворий організм і нецікаві фестивалі, які організовують європейські культурні центри. Весь свій вільний час я проживаю з літературою, у літературі, весь свій вільний час література проживає у мені. Ось де залежність, ось де зомбування, у мене навіть у комп’ютері на робочому столі сірий напис на білому тлі: «literature». Ось вона, хвороба, пся крев!

Розділ п’ятий. Хвороба

1

Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «...а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі...

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга  Іванівна. Вона  звичайна така собі Ольга  Іванівна, яка тільки може  трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану