Щоденник злодія - Жан Жене
Усередині нього, в його органах, як мені уявлялося, примітивних, але з цупкої тканини зі строкатими дуже гарними відтінками, у теплих і родючих нутрощах вироблялося бажання зобов'язувати, застосовувати, виявляти лицемірство, дурість, злобу, жорстокість, плазування і досягати в такий спосіб для себе цілком непристойного успіху. Я побачив його у Сільвії в кімнаті. Коли я переступив поріг, Оплітано похапцем сказав, що я француз, його знайомий ще з Іспанії. Арман стояв. Він не простяг мені руки, дивився на мене, та й годі. Я залишився стояти біля вікна, не виказуючи жодного зацікавлення їхньою балачкою. Коли вони вирішили піти до бару, Стілітано сказав:
— Ти йдеш, Жанно?
Перш ніж я відповів, Арман запитав:
— Ти його завжди водиш за собою?
Стілітано всміхнувся і сказав:
— Якщо це тобі дошкуляє, можемо його залишити.
— Та хай собі йде.
Я пішов за ними. Випивши, вони розпрощались, і Арман знову не потис мені руки. Він вийшов із бару, навіть не глянувши в мій бік. Стілітано про нього не прохопився жодним словом. Через кілька днів, коли я зустрів його неподалік доків, Арман наказав мені йти за ним. Без зайвих слів він провів мене до своєї кімнати. Із тим самим позірним споневаженням він зґвалтував мене собі на втіху.
Скоряючись його силі та вікові, уярмлений ними, я віддався роботі з усією запопадливістю. Розчавлений цією тілесною масою, позбавленої будь-якої духовносте, я нарешті спізнав запаморочливе почуття від зустрічі з цим закінченим бидлом, байдужим до мого щастя. Я відкрив для себе, що шерсть, густо поросла на тулубі, череві та кульшах, може таїти в собі ніжність і випромінювати силу. Зрештою, я змирився з тим, що така бурхлива ніч огорнула мене своїм саваном. Чи то із вдячності, чи то зі страху я засвідчив це, поцілувавши волохату Арманову руку.
— Що сталося? Ти занедужав?
— А що тут поганого?
Я залишився з ним, щоб утішати його ночами. Коли Арман лягав спати, то витягував із штанів шкіряного паска й виляскував ним. Він шмагав невидиму жертву, чиєсь прозоре тіло. Повітря кривавилося. У такі хвилини він наганяв на мене жаху своєю неспроможністю бути тим Арманом, якого я звик бачити, — велетенського і лютого. Це виляскування супроводжувало і захищало його скрізь. Сказ і відчай Арманові через те, що він не був собою, змушували його здригатися, як коня, схарапудженого тінню, з кожною хвилиною все дужче й дужче. Тим часом він не зносив, коли я бив байдики. Він порадив мені вештатися довкола вокзалу чи звіринця і там ловити клієнтів. Знаючи, якого жаху наганяє на мене його присутність, він і гадки не мав пантрувати за мною. Я приносив йому зароблені гроші — всі до копійки. Сам він працював у барах. Із докерами та матросами він обкрутив безліч оборудок. Його поважали. Як усі тогочасні міські «коти» й халамидники, він носив полотняні черевики на плетеній підошві. Його безгучні кроки ставали вагоміші й пружніші. Часто він одягав матроські штани із товстого блакитного сукна, частина яких, звана «палубою», ніколи не була застебнута на всі ґудзики, так ніби якийсь трикутник відстовбурчувався спереду, або ж полотняна кишеня трохи оддималася на животі. Мало хто мав таку вихлясту ходу. Мені здається, що завдяки їй він пробирався до схронів пам'яти про своє двадцятирічне тіло — тіло пройдисвіта, «кота» і матроса. Він був їй вірний, як інші залишаються вірними моді своєї молодості. Але, попри свій виклично сексуальний вигляд, він прагнув його посилити, вдаючися до слів та жестів. Звиклий до Стілітанової соромливосте і брутальносте докерів у барах, я часто ставав то свідком, то призвідцею найзухваліших уточнень. Хай би там перед ким, Арман захоплено розводився про свій статевий орган. Ніхто його не спиняв. Хіба що, обурений його тоном і лихослів'ям, якийсь зухвалець присаджував його.
Бувало, випиваючи біля шинквасу, він тримав руку в кишені і пестив себе. Часом він вихвалявся величиною і красою — а також силою і навіть розумом — свого і справді масивного прутня. Не знаючи, як пояснити таку одержимість своїм статевим органом та його потугою, я захоплювався ним. На вулиці він пригортав мене до себе однією рукою, немов хотів стиснути в обіймах, і та ж таки простягнута рука брутально відштовхувала мене від нього. Оскільки я зовсім нічого не відав про його життя, крім того, що він обійшов цілий світ і був фламандець, я намагався розгледіти в ньому сліди каторги, з якої він, тікаючи, і приніс цього голеного черепа, ці масивні м'язи, ці свої лицемірство, жорстокість і лють.
Зустріч із Арманом стала таким катаклізмом для мене, що, хоча ми зі Стілітано і не переставали часто зустрічатися, проте, здавалося, він віддалився від мене — як у часі, так і в просторі. То було дуже давно і дуже далеко, коли я пошлюбився з цим юним хлопцем, чия твердість, прикрита іронією, раптом обернулася на чарівну лагідність. Упродовж мого життя з Арманом Стілітано ніколи не брав цього на кпини. Його стриманість завдавала мені легкого болю. Незабаром він став для мене втіленням Минулих Днів.
На противагу йому Арман не був страхопуд. Він не тільки не відмовлявся від герцю, а й ішов на небезпечні насильницькі дії. Він ззухвалювався навіть їх задумувати і впроваджувати у життя. За тиждень після нашої зустрічі він сказав мені, що ненадовго зникне і щоб я чекав на нього. Арман залишив мені свої речі — валізу з дещицею білизни — і пішов. Кілька днів я відчував полегкість, позбувшись нарешті тягаря страху. Ми часто прогулювалися зі Стілітано.
Якби він не поплював на свої долоні, щоб крутнути коловорот, я не помітив би того хлопця моїх років. Цей жест, притаманний робітникам, викликав у мене таке запаморочення, що я відчув, ніби падаю в порожнечу, в якийсь інший давно забутий час чи в загублений закутень своєї душі. Серце моє пробудилося, і моє тіло, мов від поштовху, скинуло з себе заціпеніння. Дуже пильно і з шаленою поквапливістю я вивчав цього хлопця: його рухи, чуприну, крижі, вигин його
