Щоденник злодія - Жан Жене
— Ти все так само любиш чоловіків?
— Звичайно. А що, тобі це прикро?
Він відповідав з милою і водночас хитруватою посмішкою.
— Мені? Ти здурів. Навпаки.
— Чому навпаки?
Він завагався, зволікаючи з відповіддю.
— Га?
— Ти сказав: навпаки. Ти їх також любиш.
— Я?
— Так.
— Та ні, хоча інколи я запитую себе, що воно означає.
— Це тебе збуджує.
— Отямся. Я ж кажу тобі…
Він ніяково засміявся.
— А Сільвія?
— Сільвія заробляє мені на кусень хліба.
— 1 все?
— Так. І цього досить.
Якщо, окрім свого впливу на мене, Стілітано дасть мені привід для якихось божевільних сподівань, то він знову оберне мене на раба. Я вже відчував, що мене ось-ось поглине незглибима і сумна стихія. І що мені віщували вибухи його гніву? Я йому про це сказав:
— Ти знаєш, що я завжди мав до тебе поваб і хочу кохатися з тобою.
Не дивлячись на мене, він відповів з усмішкою:
— Побачимо.
Після короткої мовчанки він запитав:
— Що тобі подобається робити?
— З тобою — все!
— Буде видно.
Він і оком не змигнув. Він і кроку не ступив до мене, тимчасом як уся моя істота жадала поринути в нього, я прагнув надати своєму тілу гнучкосте лози, щоб обвити його, вгорнути в серпанок, схилитися над ним. Місто було нестямне. Від портового запаху та його шамотні мене вернуло. Фламандські докери нас штовхали, але покалічений Стілітано все ж був дужчий за них. Можливо, у його кишені, оскільки він був чарівно необачний, завалялося кількоро зерняток наркоти, які надавали їхньому власникові манірности, гідної осуду.
Щоб добутися Антверпена, я перетнув гітлерівську Німеччину, де провів кілька місяців. Я пройшов пішки з Бреслау до Берліна. У мене свербіли руки щось поцупити. Але якась дивна сила стримувала мене. Німеччина наводила жах на всю Європу, власне, в моїх очах вона стала символом жорстокості. Вона вже була поза законом. Навіть на вулиці Унтер ден Лінден мені здавалося, ніби я прогулююся табором, що його облаштували бандити. Я був переконаний, що в мізку наивишуканішого з берлінських бюрґерів криються скарби дворушництва, ненависті, злоби, жорстокості, хтивості. Я насолоджувався своєю волею серед народу, якого взяли у шори. Звичайно, як і раніше, я й тут займався своїм ремеслом, але відчував при цьому певну незручність, бо те, що було його підмурівком, і те, що було його наслідком, — особлива моральна позиція, сперта на засади громадянської мужності — буле відоме всій нації і повертало її супроти інших народів.
«Це злодійський народ, — відчував я в глибині душі. — Якщо я тут краду, то не чиню нічого особливого, оскільки так склалися обставини: я підкоряюся заведеному укладові. Я його не руйную. Я не кою зла, не чиню безладу. Скандал тут неможливий. Я краду надаремне».
Мені здавалося, ніби боги, які відають законами, не обурювалися, а просто були непомалу подивовані. Мені було соромно. Але особливо я прагнув повернутися до країни, де закони звичної моралі піднесені до культу, на якому ґрунтується життя. У Берліні я вирішив заробляти собі на хліб проституцією. Кілька днів я був цілком задоволений, потім мені це набридло. Антверпен спокушав мене казковими скарбами, фламандськими музеями, жидами-ювелірами, судновласниками, що гуляли всеньку ніч, пасажирами океанських пароплавів. Розпалений коханням, я прагнув пережити зі Стілітано небезпечні пригоди. Він сам, здавалося, хотів поринути в гру і засліпити мене своєю хоробрістю. Якось увечері він заїхав по мене до готелю на поліційному мотоциклеті, правуючи однією рукою.
— Щойно поцупив ув одного лягавого, — сказав він мені з посмішкою, навіть не завдаючи собі клопоту злізти з мотоцикла.
Однак, утямивши, що сидячи в сідлі, своєю позою може скрутити мене з глузду, він зліз із мотоцикла, вдаючи, ніби оглядає двигун, а відтак, посадивши мене ззаду, рушив з місця.
— Треба негайно здихатися його, — сказав він мені.
— Ти божевільний. Можна обкрутити деякі справи…
Розпашілий од вітру та їзди, я відчув себе втягнутим у найнебезпечнішу гонитву. Через годину ми продали мотоцикла грецькому мореплавцеві, й той одразу ж повантажив його на судно. Це дало мені можливість побачити Стілітано у справжньому ділі, оскільки продаж машини, торги, залагодження оборудки не поступалися хитрощами перед найвишуканішою змовою.[xxv]
Як і я, Стілітано не був цілком дозрілим чоловіком. Хоча в реальному житті він вдавав із себе гангстера, тобто вміло розігрував цю роль. Я не знаю жодного злодія, що не був би в душі дитиною. Яка «серйозна» людина, поминаючи ювелірну крамницю, банк, почне серйозно і старанно обмірковувати подробиці нападу чи пограбування? Звідки в нього може з'явитися думка злютувати довкола себе гурт, заснований не на корисливості спільників, а на взаєморозумінні, дуже близькому до дружби, як не із мрії безпричинної гри, званої романтикою? Стілітано грав. Він любив бути поза законом, почуватися в небезпеці. Спонукою була його любов до естетики. Він намагався наслідувати ідеального героя, Стілітано, чий образ уже був закарбований на небесних скрижалях слави. Отже, він улягав законам, що правили у злодійському світі й творили його. Без них він був би ніхто, нуль без палички. Засліплений спочатку його величною самотністю, його спокоєм та безтурботністю, я гадав, ніби він створив себе сам, мимохіть, керований лише безсоромністю і зухвальством своїх діянь. Та ба, він шукав взірця. Можливо, то був непереможний герой із дитячих журналів? У будь-якому разі, легка мрійливість Стілітано чудово поєднувалася з його м'язами та жадобою чину. Герой коміксів, зрештою, закарбувався в Стілітановому серці. Я його шаную ще й тому, що хоч напозір він тримався цілком пристойно, але десь усередині, наодинці, відчував тілесну і душевну скутість, і постійно відмовляв своїй жінці у ніжності.
Не звіряючись один одному до решти, ми взяли собі за звичку бачитися щодня. Я обідав у його кімнаті, й вечорами, коли Сільвія
