Щоденник злодія - Жан Жене

Антверпена, нагадували лотки для квітів, перед якими проходили, щоб їх благословити, сила-силенна священиків та півчих хлопчиків із церковного хору у мереживних стихарях. Ця картина, зринувши у пам'яті наостанок, навіяла думку, що Антверпен відкривав мені тіньові сторони. «Вони вшановують, казав я подумки, культ цього міста, чиїм духом, як я здогадався ще тоді, є Смерть». Тим часом сам вигляд цих речей викликав у моїй душі сум'яття, породжене насамперед страхом. Відтак це сум'яття розвіялося. Мені здалося, ніби я сприймаю речі як ніколи ясно. Коли ж найпростіша річ втратила своє звичне значення, я почав діймати себе запитаннями, — чи правильно пити зі склянки і взувати черевики. Відкриваючи своєрідний сенс кожної речі, я збився з ліку. Мало-помалу Стілітано втрачав наді мною свою неймовірну владу. Він вважав мене за неуважного: я ж був, навпаки, уважний. Я був відсутній, навіть розмовляючи. Через зіставлення, підказані мені предметами, призначення яких здавалося несумісним, моя бесіда набувала гумористичного характеру.

— Слово чести, ти стаєш прицюцюркуватим.

— Прицюцюркуватий! — повторював я, витріщивши очі.

«Прицюцюркуватий». Я також пригадую, що мені буцімто відкрилася абсолютна істина, коли я у своїй сліпучій байдужості споглядав забуту на дроті прищіпку для прання. Витонченість і химерність цього невеличкого відомого всім предмета, здавалося, мене не здивували. Самі ж події я сприймав як незалежні. Читач здогадується, якою небезпечною могла бути така позиція за мого способу життя, коли я мусив щохвилини пильнувати, ризикуючи бути схопленим, якщо втрачав із поля зору звичний сенс предметів.

За допомогою Стілітано, а також завдяки його порадам мені вдалося вишукано вдягтися, хоча ця вишуканість була незвична. Гребуючи суворою модою харцизяк, я став вигадливо вбиратися. Так ось, тієї миті, коли я перестав бути жебраком, відрізаним ганьбою від практичного світу, той світ почав від мене вислизати. Я розрізняв суть, а не властивість предметів. Зрештою, мій гумор відштовхував від мене людей, до яких я був щиро прихильний. Я почувався розгубленим і до безглуздя спустошеним.

Молодий сутенер у барі, присівши навпочіпки, забавлявся зі своїм маленьким песиком; хоча ці пустощі й видалися мені геть незвичними в цьому місці, я радісно всміхнувся сутенерові та його песикові: я їх розумів.

Як розумів і те, що автобус, напхом напханий поважними і заклопотаними людьми, може слухняно зупинитися за найменшим порухом пальця дитини. Якщо жорстка волосинка загрозливо стриміла зі Стілітанової ніздрі, я без дрожу в руках брав ножиці і відчикрижував її.

Коли згодом, не зрікаючись захоплення від вроди якогось хлопця, я виявлю таку саму байдужість; коди я змирюся зі своїм хвилюванням і, відмовивши почуттю у праві командувати мною, досліджуватиму його з тим самим здоровим глуздом, я пізнаю своє кохання; починаючи з нього, я налагоджу стосунки зі світом: отоді й настане порозуміння.

Але Стілітано був розчарований. Я перестав бути у нього на побігеньках. Навіть якщо він мене бив чи шпетив. Навіть якщо він мене повчав, що таке зневага та штурхани. Антверпен втратив у моїх очах свій жалобний чар, а також морську сороміцьку поезію. Я чудово усвідомлював, що зі мною могло статитися все що завгодно. Я ладен був учинити злочин. Цей період тривав може з півроку. Я почувався цнотливим.

Арман був у від'їзді. Хоча інколи я чую, що його називають іншими іменами, ми збережемо саме це ім'я. І я сам сьогодні ношу ім'я Жана Ґальєна — за моїми підрахунками п'ятнадцяте чи шістнадцяте? Він повернувся із Франції, звідки, як я згодом дізнався, доправляв опій. Аби я міг охарактеризувати його одним-однісіньким словом, треба, щоб чиєсь обличчя вигулькнуло переді мною бодай на мить. Якщо це буде слово, яким означують вірність, ясність або щирість, що мені навіюють вигин губ, погляд чи то відкрита усмішка, то вони ускладнять його тлумачення. Обличчя стає дедалі складнішим. Його риси переплітаються: воно стає розпливчастим. У Стілітановому обличчі я намагався розгледіти жорстокість, яку псувала іронічна посмішка в кутиках очей або рота. Арманове обличчя було облудне, потайне, зле, підступне і брутальне. Звичайно, після того як я розпізнав цього чоловіка, що було не важко для мене, проте я знаю, що й тодішнє моє враження від його високих прикмет, які дивовижним чином зосередилися на обличчі й чітко проступили, було правильним. Лицемірство, злоба, глупота, жорстокість, лють — це все зводилося до одного. Не лише букет усіх цих якостей можна було побачити на його обличчі, а ще, я хочу підкреслити, на ньому читалося не в просторі, а в часі, залежно від мого настрою або внутрішнього Арманового стану те, що спричиняло їхню появу в його рисах. То був дикун. Він не мав звичної вроди у звичайному розумінні цього слова, але його обличчя, всі оті риси, про які йшлося, чисті, майже не скаламучені якостями протилежного ґатунку, надавали йому похмурого, проте яскравого вигляду. Він відзначався незвичайною фізичною силою. Тоді йому було близько сорока п'яти років. Проживши так довго вкупі зі своєю власною могутністю, він носив її в собі, як щось очевидне. Кінець кінцем завдяки своїй вправності він зумів щонайліпше з неї скористати, тож-бо ця могуть, ця тілесна потуга, що вгадувалася у формі черепа та шийних м'язів, ще більше утвердила і зміцнила в ньому оті всі мерзенні якості. Вона їх змушувала сяяти. Він був кирпатий, очевидно, від природи, бо його ніс, як мені здалося, не був зіпсований ударом п'ястука. Велика і міцна спідня щелепа. Голова кругла і майже завжди поголена. Шкіра на потилиці утворювала три складки, де збирався бруд. Він був високий і мав чудову статуру. Рухався зазвичай неквапом і вайлувато. Сміявся зрідка і нещиро. Голос мав дуже грубий, приглушений, майже бас. Не можна сказати, що грубий, але його тембр був дещо притлумлений. Коли Арман говорив дуже швидко або на ходу і квапливо, то таке торохтіння, несподіване для низького тембру голосу, породжувало дивовижну музичність. За такої жвавості можна було очікувати голосу високого або ж надто низького тембру, як у підлітків, коли він незугарно важко мужніє: але голос звучав легко. Ця невідповідність викликала, окрім того, ще й вишукані модуляції. Арман ледве встигав вимовляти слова, їхні склади налазили один на одного. Його мова звучала просто і легко, слова низалися у горизонтальному супокої. Власне, голос і давав зрозуміти, що замолоду ним захоплювалися, надто чоловіки. Така собі зухвала певність дає розпізнати тих, хто завдяки своїй силі та вроді викликав захват у чоловіків. Вони водночас і певніші себе, і більш ласі на ґречність. Арманів голос торкався якоїсь точки в моєму горлі і перепиняв подих. Він майже ніколи не