Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
52
Кітті мала дивне відчуття дорослішання. Постійна зайнятість відволікала її думки, а те, що вона по дрібочці дізнавалася про життя та погляди інших людей, пробудило її уяву. До неї почала повертатися сила духу, вона почувалася кращою, сильнішою. Раніше їй здавалося, що вона могла тільки плакати, але, на її подив, а також на превелике збентеження, вона зловила себе на тому, що сміється то з того, то з сього. Вона почала призвичаюватися жити посеред епідемії. Вона знала, що ліворуч і праворуч від неї мруть люди, але перестала так багато про це думати. Абатиса заборонила їй заходити в лазарет, і зачинені двері розпалювали її цікавість. Їй хотілося глянути хоч краєм ока, але її обов’язково помітили б, і вона не знала, як її за це покарає абатиса. Якби її прогнали, це було б жахливо. Вона вже так прихилилася до дітей, вони за нею сумували б, власне, неможливо уявити, що вони без неї робили б.
І якогось дня їй спало на думку, що вона вже тиждень не думала про Чарлі Таунсенда й не бачила про нього снів. Раптом її серце тьохнуло – вона зцілилася! Тепер вона може думати про нього байдуже. Вона його більше не любить. Ох, яке полегшення й відчуття свободи! Дивно тепер озирнутися й згадати, як пристрасно вона його кохала, як думала, що помре, коли він від неї відрікся, як думала, що попереду її чекає лише горе. А тепер вона вже сміється. От нікчема. Зробила з себе посміховисько! І тепер, думаючи про нього зі спокійним серцем, вона не могла збагнути, що такого в ньому знайшла. Добре, що Воддінгтон нічого не знає, – вона не витримала б його лукавих поглядів та іронічних натяків. Нарешті вона вільна, вільна, вільна! Вона мало не розсміялася вголос.
Діти завовтузилися. Зазвичай вона приглядала за ними з ласкавою усмішкою, втихомирювала, коли вони починали занадто шуміти, і стежила, щоб ніхто ненароком не забився, але тепер, звеселівши, вона відчула себе дитиною й долучилася до гри. Дівчатка охоче взяли її до гурту. Вони ганялися за нею по всій кімнаті, пронизливо вищачи від неймовірної і якоїсь дикої радості. Від збудження вони аж підстрибували. Гам стояв страшенний.
Раптом відчинилися двері й на порозі з’явилася абатиса. Присоромлена Кітті виборсалася з обіймів десятка дівчаток, які з диким вищанням на неї налетіли.
– Оце так ви пильнуєте тиші й спокою? – запитала абатиса, всміхаючись.
– Ми гралися, матінко. Вони захопилися. Це моя провина, я їх збаламутила.
Абатиса ступила вперед, і, як завжди, її оточили діти. Вона клала долоні на їхні маленькі плечі, грайливо смикала їх за жовті вушка. Вона подивилася на Кітті довгим ласкавим поглядом. Кітті розчервонілася, засапалася. Її імлисті очі блищали, а гарне волосся від біганини й сміху мило розтріпалося.
– Que vous êtes belle, ma chère enfant,[29] – сказала абатиса. – Дивишся на вас, і серце радіє. Не дивно, що ці діти вас обожнюють.
Кітті запаленіла, і, неясно чому, раптом їй на очі навернулися сльози. Вона затулила лице долонями.
– Ох, матінко, ви мене засоромлюєте.
– Що ви, дурниці. Краса – це теж дарунок від Бога, один із найрідкісніших і найцінніших. Ті, хто його удостоєні, мають бути вдячні за це, а ті, хто ні, – за те, що ним удостоєні інші нам на радість.
Абатиса знову всміхнулася і, наче дитину, ласкаво погладила Кітті по щоці.
53
Відколи почала роботу в монастирі, Кітті стала менше бачитися з Воддінгтоном. Двічі або тричі він зустрічав її біля берега річки й вони разом піднімалися на пагорб. Він приходив пригоститися віскі з содовою, але рідко залишався на вечерю. Однак якоїсь неділі він запросив Кітті й Волтера взяти з собою обід і в паланкінах поїхати до буддійського монастиря. Монастир стояв за десять миль від міста й колись був місцем для прощі. Абатиса, наполягаючи, щоб Кітті мала хоч один вихідний, не дозволила їй працювати в неділю, а Волтер, звісно, був, як завжди, зайнятий.
Щоб встигнути прибути на місце, перш ніж настане спека, вони вирушили дуже рано. Їх несли у паланкінах по вузькій дорозі між рисових полів. Коли-не-коли вони проходили повз упоряджені сільські будиночки, що затишно ховалися в бамбукових заростях. Кітті насолоджувалася безділлям; після міської задухи було приємно опинитися на природі. Вони підійшли до монастиря – кількох окремішніх будівель на березі річки, приємно затінених деревами. Усміхнені монахи провели їх через дворики, якось по-урочистому порожні, і показали храми, в яких стояли боги зі скривленими лицями. На вівтарі сидів Будда – відчужений, сумний, задуманий, з ледь вловимою усмішкою на вустах. У всьому була помітна занедбаність; пишнота була низькопробна й зруйнована; боги – запилюжені, а віра, що їх породила, – на порозі смерті. Здавалося, монахи там залишалися з милості, наче чекали на дозвіл кинути все й піти; в усмішці настоятеля, при всій його бездоганній поштивості, світилася іронія покірності. Якогось дня ці монахи підуть, покинувши ці тінисті зарості, і будівлі без догляду стануть руйнуватися під натиском лютих бур, в облозі невтомної природи. Виткі пагони обкрутяться навколо мертвих статуй, а у дворах виростуть дерева. І тоді вже не боги тут мешкатимуть, а злі духи темряви.
54
Вони сиділи на сходах маленької пагоди[30] (чотири лаковані колони й високий черепичний дах, над яким – великий бронзовий дзвін) і дивилися на річку, що ліниво зміїлася в бік охопленого моровицею міста. Їм звідти було видно його зубчасті мури. Спека нависла над ним, наче похоронне покривало. Але річка хоч і текла так повільно, та все ж перебувала в русі й сповнювала серце сумним почуттям тлінності життя. Все минає, і який слід лишає по собі? Кітті здавалося, що всі вони, всі люди на землі, наче ті краплі води в річці, що так близько одна до одної і все ж так далеко, пливуть безіменним потоком уперед, до моря. Коли все так швидко минає й ніщо не має великого значення, шкода, що люди, надаючи дрібницям абсурдної важливості, позбавляють щастя себе та інших.
– Ви бували в Гаррінгтон-Гарденсі? – запитала Кітті Воддінгтона з усмішкою в гарних очах.
– Ні. А що?
– Нічого, просто звідси туди далеко. Це там живуть мої батьки.
– Думаєте поїхати додому?
