Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
«Це дуже подібне на правду!» — думала тим часом Магдалина. Знала юдейську безоглядність у помсті!
— Ні, ні! Маріам не може знати цілої їхньої безмежної, бездонної ненависті й погорди до всіх, хто не з ними!.. З повітря, що ним дихають, вони ковтають ненависть та злобу. О Єгово! Спали їх усіх! Із усіма слідами по них! Як Гоморру! — підняла руки до неба Хетгура. — Питаєш: хто може врятувати? Та кажу ж тобі: тільки ти з Каєм! Що можу я? Потруїти їх? Це неможливо! Кухар їм вірний! Я про все думала!..
Хеттура затиснула свої дрібні зуби.
— Як молода лисичка! — згадала Маріам, що колись бачила, як гризлися за голуба молоді лисенята…
За заслоною легенько закашляла Сара. Потім з-за запони показалося її смугляве обличчя:
— Центуріон Секст Корнелій… з пожежі… — тихо влетіли слова без жодної інтонації.
Якщо бажання, можна було б їх не почути.
Магдалина завагалася.
— Поклич! Я знаю сотника!.. Може, й він мене бачив. Я все, все скажу! — вхопила Хеттура за руку Марію.
— Звели подати до малого триклініуму[160] перекуску й вино! Служити не треба! Але, Capo, допильнуй сама. — Маріам уважно поглянула Сарі в очі й узяла Хеттуру за лікоть. — Тобі, дитино, слід підкріпитись!.. Але що це? Кров?
— Нічого! Пусте!.. Трохи мене пошкрябав пес, як витягав з кущів! Облиш!.. Ходім…
…………………
Коли свіжий ранок сипнув діамантові роси на Магдалинині сади та на Абрамелехові попелища, Маріам і Хеттура, закінчивши нараду, стояли на терасі.
Пахло свіжими квітамц Сцілли, але запах диму лишав на устах терпкість і гіркість…
— Як життя… — прозвучала меланхолійна нота в тихому голосі Маріам.
Зненацька ніжний звук, такий чистий і високий, ніби він не доторкався гаптованої росами землі, піднявся над садами і, кришталево-прозорий, полинув до неба…
Хеттура стиснула руку Магдалині й показала очима в напрямі звуку:
— Чуєш?.. То мене кличе смерть! Чую вже цей звук утретє…
— Але, дитино! То дзвонить біля фонтана черепаха[161]! Я чую щоранку, як вона озивається до світла з-під свого тяжкого плаща, що закриває їй небо…
При сходах тераси з’явилася постать центуріона.
Він був у зброї, в блискучім панцері, у срібних наколінниках, із старшинською паличкою[162] в руці, мов готовий до бою.
Усміхнувся до жінок чарівною усмішкою і промовив:
— Там усе вже полагоджено! Біля твоєї інсули, Маріам, лишаю на якийсь час людей із моєї когорти: п’ять есквад, кожна по чотири вояки. Це більш, як досить. Бо гірші за вогонь оці «аматори» охоронити чуже майно від вогню!.. І твою справу, Хетгуро, вже поладнано: тебе запровадить військова сторожа до самого дому первосвященика. Звичайно, в лектиці, яку тобі запропонувала Маріам. Зрозуміло кожному, що раніш ти не могла бути дома, бо ж щойно тепер відчиняють міські брами. Так ідемо? — відкинув на рамена свій плащ.
— Відпроваджу вас до воріт! — промовила Маріам.
Їй було жаль дівчини, такої молоденької, такої одчайдушної, сміливої, безкомпромісової, але вже отруєної тією патріотичною ненавистю, проти якої, однак, вона сама ж так виразно обурювалась…
Магдалина чувала ще й раніш, хоч ще тоді Хетгури не знала, як тяжко було жити дівчині з ласки родини Каяфи. А тепер від неї самої довідалася, як Абрамелех усе домагався перебрати на себе виховання сироти-племінниці, щоб потім узяти її за жінку[163].
— Хіба ж Бооз не взяв за жінку убогу кревнячку Рут? — переконував Абрамелех Каяфу.
Але первосвященик хотів поріднитися з Єгонатаном, своїм вірним секретарем.
Хеттура? Кому ж залежало на Хетгурі, на тому, щоб запитати її?
Маріам пригорнула до себе Хеттуру:
— Тримайся, мила дитино! Ти ж лише на порозі життя! Згодом буде легше…
Хеттура довірливо притулилася до гетери і прошепотіла:
— Хай благословить тебе щастям Всемогутній! Ти дійсно така, як я собі уявляла… Ти… я не вмію сказати!.. Ти, як сестра, Маріам, дарма, що чужинка…
При тих словах в уяві Магдалини мигнув образ милої, невтомної, працьовитої Марти…
Дім… дитинство… спільний батько… Так, все це зближує… в’яже…
