Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця.
Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона.
— Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: «Чи не забула?»
І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка.
— Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам.
— Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас!
— І про Белісену знаєш?
— Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: «Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах». Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й «істини», засвоєні з дитячих літ.
— Так! — потвердила Магдалина.
— Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити[145]. А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків.
Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем.
— Тепер же, — додала Ґерона, — можуть тільки трохи прочитати велетні, що їх у моєму краю звуть «Дужі»[146]. Вони злітаються в наших лісах у День зустрічі… А той, хто має в себе такий камінець, дуже щасливий!
— Нехай же й нашій світлій доміні принесе він радість і щастя! — озвалася Сара. — Хай не допустить, щоб і тінь найменша впала на твої дні, доміно! Але дозволь запитати: чому той купець, що ми в нього купували це яєчко, говорив, що каллаїс знаходиться тільки в людських могилах?
— Так воно й є. Ще й виключно в тих, де більш як тисячу літ пролежало людське тіло без тління[147]…
З обгорненого прохолодою саду на балюстраду тераси срібною хмаркою злетів білий павич Ocellus[148]. Очком назвав його Кай, даруючи його Магдалині перед своїм «вигнанням із раю».
— У сотках його очей читай мою невгасиму тугу завжди й невідлучно бути близько тебе!
— Нарешті ти згадав про мене! — простягла Магдалина руки до павича.
— Ідіть, дівчатка! — звернулася до невільниць. — Capo! Сьогодні ванну на пізніше!
Невільниці зібрали порозкидані тканини, швидко зробили порядок у покої та відійшли.
Маріам набрала у жменю прозорих, як скло, зерен гоуранської пшениці[149], викоханої на вулканічних землях.
Приманила павича трелем, як гірські пастухи кличуть кіз, і простягла йому свою рожеву долоню. Перламутровий птах обережно брав зерно по зерну, і його біла егретка схилялася, немов у поклоні, перед Магдалининою красою.
Блідо-фіалкові грона гліциній звисли поміж гнучких рослин, що вилися по коринфських колонах тераси; тьмяно освітлені блиском ламп, нагадували собою грона дозрілого грецького рожевого винограду.
Магдалина вдоволено зітхнула: почувалася бадьорою, повною сил і радості від того гармонійного акорду барв, що його утворювали на терасі рослини, немов співаючи прекрасну зорову мелодію. В дусі додала до цього акорду і свою постать з перловою сіткою на бронзовім, як листя осінніх виноградників, волоссі…
Відчула ще повнішу насолоду, помітивши, що біля тераси за сьогодні розцвів білий разок блідо-рожевих велетенських лілей сцілли[150] — морської цибулі. Їх ніжний, але міцний аромат, ніби з малою домішкою гострого коріння, вирвався на терасу, виповнюючи собою простір поміж листям рослин.
Марія гладила павича…
Раптом відчула, що гармонійний акорд її ніби повного вдоволення забринів сумом. Мінорний звук розростався в тиху хроматичну гаму… Вона ніби пливла в порожнечі… Й
