Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Магдалині, нарешті, все це здавалося смішним. І вона дзвінко засміялася.
Саргон підвів голову, помахав хвостом, смачно позіхнув і, поклавши лапу, вмостився дрімати. Ясно-бо, коли пані голосно сміється, жодної небезпеки від співрозмовника не може бути!
А Хеттура припала до Маріїного рамена:
— Але годі вже про того осоружного Абрамелеха! Він уже згорнув свій намет[156]! Я це все розповідала навмисне, щоб сказати відразу все про пожежу, щоб ти мене про неї не розпитувала та щоб усю увагу віддати тому, що тепер говоритиму… Я все продумала!.. Але ж нас, певно, ніхто не почує?
— Не бійся! Я відпустила й найближчу служницю.
— Маріє!
Хетгура відступила на крок від Магдалини й зіп’яла руки, як на молитві.
— Маріє!.: Ти ж не будеш мені дорікати, що я йому все пустила з димом? Запалила, бо не було іншого способу дістатися до тебе! А що я тепер у тебе, то це кожному зрозуміло! Я ніби з переляку втекла, куди очі… Від вогню!.. А це було конечне! Бо ж ти єдина… тільки ти! — можеш помогти!
— Тобі!.. В чім?
— Та де мені!
Здавалося, що дівчина раптом заплаче. Але вона затиснула зуби й опанувала себе.
— Якби ж мені! Хіба б я тебе турбувала?
Сказала це з великим сумом.
Маріам обняла гостю. Хеттура неначе враз утратила всі сили. Її душевне напруження впало. Заплющила очі й на мить затихла, але було чути, як під її легкою тунікою голосно стукотить серце. Гладенько зачесане, чорне блискуче волосся дівчатка здригнулося в Магдалининих обіймах, мов крила переляканого пташка, що ховається в розквітлій броскві.
Та за хвилину Хетгура вже знов себе опанувала. Тісно притулилася до Магдалини і знову зашепотіла, виразно і твердо:
— Не бійся! Я не плакатиму! Я взяла на себе чоловічі повинності… а тоді жінка плакати не сміє! Повіряю тільки тобі… тобі самій…
Було видко, що таємниця, яку мала розповісти, хвилювала її незмірно більше, ніж залицяння Абрамелеха та підпал його майна.
І слова побігли, мов коротенькі зламані хвилі в гірському потоці — нестримні, спінені тривогою, болем, розпукою:
— Учителеві, Раббі з Назарета… страшенна небезпека!.. Єдина рада, єдина надія — на поміч прокуратора… Власне прокураторового сина, Кая Понтія… Він один зможе… Єдино він! Тому я мусила до тебе, Маріам!.. Не до нього ж самого мала йти! Чи ж не так?.. Ну, тепер, Маріам, ти знаєш усе…
Відхилилася, цілком бліда, з повними жаху великими розплющеними очима, що бачили перед собою цю небезпеку…
Була, як втілений Азраїл, ангел останнього зітхання…
Маріам нічого не розуміла.
— Що ж я «тепер» знаю? При чому тут Кай? І яка, в чому саме небезпека для Раббі?
Хеттура схопилася з інкрустованої лави-канапи.
Але Маріам ласкавим рухом затримала її і знов посадила на подушки, розкидані по лаві.
— Говори, дитино, не те, що гадаєш, а кажи, що чула від інших і що зачула сама. Від кого чула? Де бачила? Може, казав тобі щось той твій жених?.. Що ж він казав? Та говори по-своєму, як звикла завжди говорити…
Хетгура затрусила головою й почала по-арамейському — іншими словами, іншим способом та з іншими модуляціями.
— Уста Єгонатанові, як і душа його, завжди замкнені на невидні замки. Як дім міняйла Єфраїма!.. Єгонатан лише збирає, нотує, записує все, що може бути на шкоду Учителеві… А я стежу! Щось сама вистежила, щось помогла мені нагода… Щось додали раби Каяфові, яких я підкупила… Всі раби Каяфові люблять Хеттуру! Отож, я знаю, що Каяфа й тетрарх, як два сплетені докупи гади, мають спільну думку… Вони приготовляють усе, щоб підновити й знищити прокуратора Понтія Пилата…
Магдалина зсунула брови й недовірливо похитала головою:
— Понтія Пилата? З римськими легіями, з силою Риму?.. Дитино моя, як же це? Щойно перед хвилиною ти говорила, що треба рятувати Раббі з Назарета… а тепер ніби вже хочеш рятувати прокуратора?
Дівча притисло руки до серця і притакнуло головою:
— Так, так!.. Вони вирішили вплутати в сітку разом — і Раббі, і прокуратора! «Коли б зірвався один, — говорив Ірод, — тоді бодай матимемо другого!» «Але зловимо й першого!» — додав первосвященик. Я сама чула! Раббі вони віддадуть на суд до прокуратора. Тільки не як Раббі з Назарета, не як сина теслі Йосифа! Ні! Оскаржать його за те, що не забороняє називати себе сином Давидовим, що він є «Ютаг Мелек», «цар Юдейський». А це є «повстання проти цезаря римського», державна зрада!.. О Елогим! Невже ж це тобі не ясно й не розумієш, Маріам?
І знову на Магдалину дивилось «обличчя Азраїлове» з палаючими очима, повними жаху.
— Кажи… кажи далі! — заохочувала дівчину.
— Понтій звик до тутешніх наклепів. Він не повірить. Він увільнить Раббі. Бо ж від Кая, якого Раббі любить[157], — це ж усі знають, усі! — і від центуріона Корнелія Секста[158] Понтій Пилат знає, що Раббі не шукає влади, не хоче трону Давидового… І прокуратор виправдає його, звільнить від вини й кари… Пилат не може не звільнити невинуватого. Навіть Каяфа каже, що Пилат — «Справедливий». Це ж усі
