Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

У глибинах великої музики він не мусив надривати легені та горло, перекриваючи болісний шум світу, адже там він знаходив той незвичайний, дивним чином схожий на його первісні крики та пташині голоси звук, що немов панциром з ритмів і гармоній огортав і захищав його. І хоча рівень гучності на концертах часом загрожував порвати барабанні перетинки, оглушуючи на кілька секунд, він відчував у цій раптовій, дзвінкій тиші таємничу близькість світу, де все інакше, ніж на берегах і в горах Моору.

Нечисленні англійські слова, які запам'яталися йому на уроках в армійських наметах і в голому, незатишному класі, вокабули, які він упізнавав у піснях котроїсь із груп, підхоплювали і несли його по highways і stations до безмежних мрій; для нього і для таких як він тут співалося про freedom і broken hearts, lonelyness і power of love, і love in vain… І герої цих пісень жили десь там, де все було не просто краще, але ще й перебувало в русі, а час не стояв і не йшов назад — як у Моорі. Там, десь далеко, були міста, а не лише руїни; широкі, бездоганні вулиці, блискучі рейки аж до самого обрію, океанські гавані та airports — а не тільки пошарпаний уламками снарядів ангар і порослий чортополохом та бузиною насип, який вже не одне десятиліття стояв без колій. Там кожен міг ходити і їздити куди й коли завгодно, не потребуючи ані перепустки, ані армійських вантажівок, ані возів, і тим більше шлях до свободи для нього пролягав не через заміновані перевали чи дорожні шлагбауми контрольних постів.

Keep movin'! — кричав у мікрофон співак на одному з літніх концертів, здіймаючи руки, такий собі «Спаситель» у сліпучому світлі прожекторів, високо над захопленим натовпом у темряві під сценою, високо над головами публіки, ув'язненої між стін Кам'яного Моря. Movin' along!

Коли Берінг за кермом «Ворони», за кермом свого витвору, вперше піддався лихоманці руху вперед і швидкості, народжена з пісень, з реву цих ансамблів туга здалася йому раптом як ніколи раніше такою, що може долатися: Keep movin'. Вперед — і геть звідси! — хоча б лише всього-на-всього на всіяній вибоїнами жорствяній дорозі, хоча б лишень алеєю мамонтових сосен до пагорба, звідки видно хіба що Сліпий берег, не далі.

Відтоді як програвач знову запрацював, Лілі стала бувати в Собачому домі значно частіше ніж зазвичай. Приходила вона завжди під вечір і разом з деяким обмінним товаром часом привозила з рівнини нові платівки, але завжди йшла до настання темряви й на ніч ніколи не залишалася.

Берінг уважно спостерігав за своїм господарем та Бразилійкою під час їхніх бартерних ґешефтів, але в жодному жесті чи фразі не виявив і натяку на те, що цих двох пов'язувало щось більше, ніж дивна довіра та стоїчна симпатія. Незалежно від того, чи вони обговорювали свої справи, чи оцінювали небезпеку бандитських нападів, спілкувалися вони між собою завжди жвавим, іноді насмішкуватим тоном, який знімав надмірну багатозначність і навіть небезпеку робив чимось незначним.

За декілька днів до оголошеного концерту Лілі запропонувала Собачому Королеві великий, розміром з вишню, тьмяний смарагд і дві коробки набоїв для пістолета, який Охоронець, як Амбрас тепер уже без тіні сміху називав коваля, постійно носив за поясом, сховавши під курткою чи сорочкою.

За смарагд, чиї тьмяні вкраплення під збільшувальним склом Амбраса набрали чіткості й згустилися у кристалічний сад, Лілі просила топографічні карти, які можна було дістати лише в архівах Армії, а за патрони — місце на сцені під час п'ятничного концерту і двох охоронців-каменярів на її шляху туди. Адже й цього разу певно не обійдеться без п'яних зграй.

— Карти я тобі дістану. Місце на сцені — теж твоє. А от каменярі тобі не потрібні, — сказав Амбрас і підштовхнув свого охоронця, який саме нарізав м'ясо для собак, — ми самі тебе проведемо.

Берінг одразу забув про свою відразу до цього липкого м'яса, в його вухах на мить знову пролунав крик захопленої публіки, цілий ураган голосів, який підхопив його з собою на останньому концерті: гітарист, що танцює там у глибині сцени під пульсуючий на межі оскаженіння ритм ударних — метається і скаче як вихор всередині світляного конуса, який невідступно слідує за ним, перетворюючи кожен його рух на летючі тіні. І немов бажаючи звільнитись від цього конусу, танцівник врешті під нестримний гуркіт барабанів зірвав гітару з плечового ременя, схопив обіруч за гриф, заніс над головою, немов палицю, влупив об підлогу і по уламках, друзках і петлях металічних струн вибіг нарешті зі світла у чорну глибину сцени, щоб наступної миті з'явитися знову; шалений бігун, що летить назустріч своїй публіці, і з викриком, що потонув у бурі голосів, кинувся вниз, у знавіснілий натовп!

Але він не впав у темряву, не зник серед сотень облич, а поплив, підтримуваний витягнутими руками, і здавалося, ніби його тримали зовсім не радісні діти Моору, ніби зовсім не вони вберегли його від удару об потріскану бетонну підлогу: він плив у повітрі. У своєму блискучому вбранні, немов здобич у гойдливих щупальцях морських актиній на дні.

Місце на сцені! У п'ятницю він знову побачить ці карколомні танці, ці польоти-піке та левітуючих ідолів так близько, як ніколи досі; а найголовніше — у джунглях дротів, летючих вогнів, підсилювачів та акустичних колонок, серед цієї великої музики, він буде поруч з цією жінкою, поруч з Лілі, десь там серед ночі.

Проте коли Берінг врешті відвів очі від кухонного ножа у своїй руці та шматків м'ясива — собачого їдла, щоб знайти погляд Лілі, вона вже вирушила до виходу. Потім він почув кроки мула на жорствяній доріжці і ледь не побіг за нею. Пси щільно обступили його, вимагаючи поживи, і він не наважився перечити їхній жадібності.