Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Там, де Паттонівське Пекло на колесах стрімголов вибігало на сцену, хапало інструменти і для налаштування «лабало» кілька брутальних тактів, бушував захват, якого не викликала жодна інша музика. Hell он Wheels! стало бойовим кличем, який часом наводив жах навіть на важкоозброєних солдатів чоти супроводу, адже часто за цим ішли хвилі захвату, які майже неможливо було відрізнити від масового бунту. Каміння й пляшки літали тоді у повітрі, прути арматури і палаючі прапори…

Хтозна, що саме викликали у головах і серцях своєї екзальтованої публіки Генерал Паттон і його музики, — але це було щось безконтрольне, і втихомирити її часто вдавалося лише силоміць. Проте, незважаючи на побоїща в залах і масові бійки попід сценою, не було випадку, щоб хтось із комендантів хоча б раз заборонив виступи Паттона: в окупованих районах ці концерти, безперечно, перетворювали неспокій і невдоволення на дике, але за великим рахунком зовсім не шкідливе свято. До того ж концерти Паттона немов магнітом притягували і банди з Кам'яного Моря та міських руїн. Прикинувшись крикливими, загримованими крейдою фанами, навіть голомозі, що перебували в розшуку, іноді пробиралися під сцену і там попадалися військовій поліції.

Потік глядачів, що ринув через летовище до ангара, ще не спинився; Амбрас сердито дорікав моорському секретареві, йшлося про невідправлену партію каміння; Лілі та Берінг мовчки стояли поруч, заворожені величезним, яскраво освітленим простором сцени, який розкинувся перед ними, — і раптом, без будь-якого оголошення, почався концерт.

Чоловік у плямистому камуфляжі — нібито звукотехнік, адже він щойно зосереджено налаштовував гітару, — повторив декілька тактів, роблячи темп усе швидшим; ударник, який щойно дзенькав знічев'я трикутником, несподівано витягнув руки вгору — і барабани шалено гримнули. Це був сигнал. Одразу на світло вискочили три постаті, що тримали гітари немов шпаги — всі в амулетах, обличчя в крейдяному гримі; бас-гітарист також подав знак — акорд настільки потужний, що в ньому потонули всі інші голоси.

Лілі схопила Берінга за руку і щось крикнула. Йому довелося нахилитися вухом до її губ як ніколи близько, щоб урешті розібрати:

— Це-не-Паттон. — Її рука, яка ще мить тому лежала на його плечі, зісковзнула, і він не наважився її затримати.

Це був не Паттон. Це була прелюдія — виступ групи, чию назву ніхто не чув, ані у вечірніх шоу по середах, ані в хіт-парадах короткохвильових радіостанцій. Але попри те, що їхні рифи деколи виходили сирими, а то й зовсім розпадалися на дисонанси, публіка все ж мало-помалу почала притопувати в такт, смолоскипами й палаючими дрючками виписуючи в темряві вогненні знаки. А коли прелюдія завершилася несамовитим оргіастичним хаосом голосів і безіменні щезли так само раптово, як і з'явились, світло прожекторів потьмяніло до фіолетового. І ці сутінки, в яких лише де-не-де зблискував мікрофон чи деталь з хромованого металу, кричали, вимагаючи появи Паттона.

Але ось спалахнув один із прожекторів; конус світла впав з ночі на сцену і, ковзнувши повз Берінга, вихопив з темряви чоловіка з синім від татуювань обличчям. Він біг. Біг, коли прожектор освітив його, і біг далі в конусі світла посеред сутінкового простору сцени, тягнучи за собою шнур мікрофона і на бігу викрикуючи ім'я, яке, надзвичайно підсилене, прокотилося понад натовпом і над усім летовищем: General Patton and his Orchestra!

Берінг бачить, як бігун хапається за якісь уявні важелі. Він відводить, тисне їх донизу і відскакує назад, у темну глибінь сцени, звідки тепер зусібіч, серед блискавок магнієвих спалахів, вибігають паттонівські музики. Семеро чоловіків і чотири жінки. Публіка знає їх усіх на ім'я.

Вони хапають свої інструменти та мікрофони точно так само, як це всі бачили по середах на екрані, і стартують без жодного видимого знаку до вступу, стрімко розпочинаючи одну з найзнаменитіших пісень Паттона, аж глядачі біля їхніх ніг не в змозі ні підспівувати в такт, ані просто притупувати.

Потім музика замовкає — так само різко, як і почалася. Лише хор безнадійно відсталих від неї фанів невиразно гуде ще кілька секунд, після чого знову спалахує гарячкове збудження, серед якого на сцену останнім з учасників «оркестру» виходить Генерал Паттон.

Паттон не біжить. Він крокує. Іде прямо на Берінга, той аж блідне і з затамованим подихом мимоволі намагається сховатися глибше в тінь акустичних колонок. Але там уже стоїть Лілі. Амбраса ніде не видно.

Який він малий, цей Паттон.

Малий?

Паттон проходить повз, так близько від Берінга, що той міг би доторкнутися до нього витягнутою рукою. Паттон ковзає по ньому поглядом, дивиться крізь нього і йде далі, назустріч оваціям. Тінь під сонцем прожекторів — таким бачить його Берінг; Паттон крокує назустріч натовпу, який тягне до нього цілий ліс рук, а той, хто стоїть, як Берінг, поміж кабелів і чорної апаратури, може подумати, що всі ці руки тягнуться до нього. Або до Лілі.

Вони вимагають нас, мало не кричить він, вони вимагають нас!

Але Лілі не зводить очей з тіні Паттона. Далеко попереду, серед овацій, він зайняв своє місце. І там, біля самого краю сцени, підносить руку, немовби бажаючи вгамувати збуджений рев, однак потім лише наближає її до лоба, обводячи поглядом море ентузіастів унизу і врешті викрикує до жаху потужним голосом, який ніяк не узгоджується з його постаттю: Good! — і по довгій паузі, дозволивши натовпу відгукнутися громовим відлунням — Evening!

Good Evening. Такому як Берінг достатньо цього крику, щоб упізнати неповторний голос, який він так часто чув по телевізору в моорському секретаріаті, з тріскучих радіоприймачів і врешті на платівці з колекції, залишеної майором Елліотом. Але