Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Так він і пішов до Собачого дому й коня з двору звів. Мати стояла у воротах і дивилася йому вслід, ніби одним тільки поглядом можна було змусити його повернутися. Спиною вона відчувала погляд свого чоловіка, він сидів, як завжди, біля кухонного вікна. Вона відчувала його погляд, що відрізняв лише світло й темряву і розпізнавав усе лише схематично, і навіть тієї страшної години не захотіла обернутися до нього й сказати, хто зник там, за воротами, у темряві.

Вона все ще стояла коло воріт і дивилась у ніч, коли нащадок уже давно став непомітним на озерному березі й давно вже не чути було цокоту копит. Коли по довгому стоянні біль у ногах став нестерпним, вона, стогнучи, дошкандибала до пожежного ставка й сіла в одну з випатраних розвалюх, які стояли там серед очерету. У джипі без шин і керма вона чекала на диво, чекала на явлення Целіни, яка в ту ж мить здійметься над водами і скаже їй, що тепер робити. Вона чекала цілу ніч. Але цього разу душа польки зосталася в очереті прихованою і мовчазною. І Богоматір жодного нового знаку також не подала. Водойма залишалася тихою і чорною і на світанку показала їй лише власне відображення.

Проте коли вона почула, як чоловік з прочиненого вікна кухні вимагає сірників, щоб розпалити плиту, ковалиха нарешті встала і раптом — навіть без поради Целіни — зрозуміла, що мусить робити: вона мусить пожертвувати собою. Мусить наслідувати приклад святих і мучеників, які також офірували собою і таким чином рятували душі.

Непомітно вона повернулася в дім, тихо відчинила люк до льоху і так само тихо його за собою зачинила, спустилася кам'яними сходами додолу й сіла на глинобитну підлогу між двома порожніми бочками. У такій самій темряві, в якій вона в ніч моорського бомбардування привела зниклого на світ, вона подарує йому тепер друге життя. У підвалі оскверненого кров'ю будинку візьме на себе його провину і на голій підлозі, без ліжка, без теплої ковдри, без світла молитиметься за нього по чотках. Благатиме з глибини невпинно і наполегливо небеса про милість до її нащадка, доки їй не з'явиться Целіна або сама Мати Божа не зглянеться над нею і не скаже врешті: досить, дитя твоє знову прийняте до сонму спасенних.

Але цього разу Богородиця була невблаганною. Знов і знов перебирала ковалиха чотки, і шепотіла в темряву молитви, і протистояла всім спокусам, усім заклинанням і погрозам чоловіка, який лише на другий день після її зникнення, після довгих пошуків і блукання по дому, знайшов її між бочками. Вона не піднялася на світло дня. Вона не хотіла повертатися у світ.

У перші тижні її покаяння старий часто спускався навпомацки до неї в темряву, де зрештою обоє були однаково сліпі. Він не брав із собою лампу, лампи він уже давно не потребував. Він приносив хліб, каву з цикорію і холодну картоплю. Хліб і воду вона приймала. Від кави, ковдр і всього решта навідріз відмовлялася. Старий піклувався про те, щоб вона не померла з голоду. Відніс їй одяг і нічний горщик, коли сморід став нестерпним. Він змирився.

Вона стійко трималася тижні й місяці, боролася навіть зі злими духами, які у перші морозяні ночі раз по раз підманювали її видінням кімнатної пічки. І навіть коли Бразилійка зі снігом на чоботах спустилася до неї з чаєм, здобним пирогом і хотіла передати новини з Собачого дому, вона перервала свої молитви лише для того щоб сказати, аби вона забиралась геть. Допоки нащадок сам не покається і поки Божа Мати мовчить, вона, ковалиха, мусить триматися. Холоду вона вже не відчувала.

У грудні коваль три доби провалявся з температурою і до підвалу спуститися не міг — лежав у лихоманці на кухні і бачив тіні курей між ніжками стільців і столу. Йому бракувало сил, аби вигнати їх із кухні. І вони блукали холодним домом у пошуках корму, скльовуючи з меблів плісняву. Але навіть протягом цих довгих днів він не чув з підвалу жодної скарги, з глибини взагалі не долітав жоден звук.

Аж коли в новорічну ніч стався напад на моорський вугільний склад і вугляр при цьому дістав важке поранення, через яке помер, не доживши до дня Трьох святих царів, — тільки після цього старий натужно, попри біль нарешті зачинив ворота; вони вже мало не вросли в землю. Ковалиха у своїй ночі чула шурхіт жерстви і скрегіт петель. Її це вже не турбувало. Там, нагорі, зачинилися ворота перед її блудними синами. А Богоматір знову на це промовчала. Там, нагорі, було явлено, що небеса забули дім коваля.

Першим іспитом для Берінга на віллі «Флора» стало подолання страху перед собачою зграєю: пси не спускали з нього очей, спочатку, щоразу коли він обходив будинок і парк, із гарчанням переслідували його і не нападали, напевно, лише тому, що Амбрас примусив кожного з них прийняти нового мешканця будинку як недоторканний об'єкт: узявши руку Берінга, він провів нею по мордах і губах, силою засунув цю руку кожному до пащі. А сам примовляв так само тихо, як і наполегливо: він свій, свій, свій… і прошепотів урешті наостанок у чутливі, насторожені вуха, що він уб'є будь-якого пса, який посміє гризнути цю руку своїми іклами. Потім він вручив Берінгу набряклий кров'ю мішок і наказав нагодувати собак.

(Лілі — Лілі! — у спілкуванні з собаками не потребувала таких погроз. Вирушаючи з візитом на віллу «Флора», вона, звісно, завбачливо залишала власного сторожового пса, білого лабрадора, біля метеовежі, але, сміючись, довірялася навіть найбільшим амбрасівським собакам, дозволяла настрибувати собі на плечі, пустувала з ними, доки бестії все більше входили в раж, аж врешті потім кричала: все, годі!