Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Адже ще перед тим як відлуння пострілу встигало повернутися з неосяжних просторів Кам'яного Моря і змовкнути, всі ті, кого куля не зачепила, зовсім нещодавно горласті, сильні та непереможні, кидалися до укриття, миттю зникали в заростях ялівцю, серед каміння й за скелями. У такі секунди Лілі згадувались пасажири ланцюгової каруселі, чиї сидіння нестримна відцентрова сила раптом вирвала з кріплень і розкидала в усіх напрямках. Бачити, як грізна банда отак розсіюється, було так смішно, що Лілі деколи мимоволі починала хихотіти й опускала гвинтівку.

А там унизу, в центрі цієї розбитої каруселі, розсіювався димний слід фосфорного набою, їдкий сигнал її влучання. І смерділо там зараз мало не як із пекла.

Ніздрі в Лілі роздувалися, коли вона неозброєним оком слідкувала за танучою цівкою диму. Попід цією цівкою темніло щось крихітне й нерухоме. Її здобич.

Але біда, коли ця темна плямка вдалині зважувалась ще раз поворухнутись, підвести голову, закричати чи покликати своїх. Тоді смішки Лілі вмить замовкали. Тоді вона ще раз ловила здобич у перехрестя, наближаючи її, стріляла вдруге і вигукувала прокляття у відлуння. А потім довго дивилася крізь приціл на мертвяка.

Він лежав у тій цілковитій самотності, в якій лишається лише людина, вражена в секторі обстрілу, нескінченно далекому від будь-якого укриття. Поруч з кордонами цієї самотності, невидимі за скелями та ялівцем, засіли його дружки; скуті страхом смерті, вони не сміли вже ані тікати, ані поворухнутись, ані гукнути одне одного… Аж тепер Лілі назавжди відпускала свою здобич з перехрестя прицілу — вдалину, де все знову виглядало маленьким і незначним.

Маку цьогоріч вродило рясно, а з ним — і багато бур'янів на полях. Навіть картопляні й капустяні грядки, виноградники по крутосхилах і кожен твердий клаптик землі, з якого моорці намагалися видобути хоч якийсь врожай, були поцятковані червоним, у червоному обрамленні, порослі червоними квітками дикого маку.

Але одна лиш ковалиха знала, що цей мак означав кров і був знаменням Богородиці. Це Вона розсипала по землі шовковий багрянець, аби щоденно нагадувати останньому з її синів: серед багатьох невідімщених мерців у моорській землі похована десь на березі або в кам'яному осипу й та жертва, що вбита не бандитами, не на війні і не в каменоломні, а його рукою… Пречиста Діво Маріє, змилуйся над ним і будь йому заступницею, — так ковалиха починала й закінчувала кожну молитву перед олтарем, який облаштувала у себе в кімнаті для воскової фігурки Діви Марії з порожніх коробок з-під печива та загорнутих у фольгу кісток звірів, — і приведи мого сина знов у Царство Твоє.

З того дня, як мати Берінга побачила, як найсумирніший з її синів зник разом із Собачим Королем у хмарі пилу, який здійняла «Ворона», ворота садиби стояли настіж відчинені. Адже першої ночі, яка минула без нащадка, понад очеретами пожежного ставка явилася полька Целіна й передала ковалисі наказ Богоматері тримати подвір'я відчиненим день і ніч — для повернення блудних синів. Ковалиха, ослаблена багатоденним постом і виснажливими всенощними перед своїм олтарем, все одно б не зуміла без допомоги Богородиці зачинити важкі ворота, що шкрябали по жорстві, а її напівсліпого чоловіка ворота й садиба з часів Великого ремонту зовсім не обходили. Це був уже не його дім. І той, хто покинув цей дім без жодного слова, перемазаний мастилом, у шкіряному фартуху, разом із собачником, якого захищає окупаційна армія, уже не був його сином.

Одну ніч і один день спадкоємець був відсутнім, лише наступного вечора ще раз повернувся. Без фартуха, в чужому одязі піднявся в сутінках на вершину пагорба, пішки, мов грішник, і ковалиха вже сподівалася, що він зрозумів нарешті знамення Богоматері і повернувся, щоб покаятися й очистити свій дім від того, що сталося. І вона з розпростертими руками вибігла йому назустріч.

А він простягнув їй лиш сітку з білим хлібом і консервованими персиками, відвів її руки й запитання і пройшов повз. Вона пішла за ним до будинку, вгору сходами, до його кімнати. Він небагато говорив, став на коліна перед своєю шафою на паркеті, витягнув на підлогу фіброву валізу без замків, запхав до неї дещо з одягу, непотрібні речі кинув назад до шафи і зняв зі стіни фото, на якому був зображений він із братами біля пароплавного причалу; з рамки все ще звисала вицвіла траурна стрічка. Світлину він поклав до одягу у валізі, яку потім обв'язав дротом, і оголосив: коня я візьму з собою.

— Заради всього святого, хлопчику мій, — прошепотіла ковалиха, — ти хочеш нас покинути? Куди? Куди ти зібрався?

У Собачий дім. Нащадок зібрався в Собачий дім і поніс свою валізу до стайні. Лише тоді, коли він, сідлаючи норовистого коня в'ючним сідлом, розірвав куртку об шип підпруги, ковалиха побачила в нього за поясом пістолет. Найсумирніший з її синів носив зброю! Хіба ця проклята штуковина не розлетілася на друзки під ударами батьківської кувалди на ковадлі? Хіба вона, ковалиха, не бачила на власні очі, як майстернею дзижчали сталеві пружини й уламки металу; адже вона сховалася тоді від цих шматків за стосом дрів, тоді, змиваючи кров з кам'яних плит доріжки. Отже, час врешті повернув навспак і відновлював тепер усе розбите, і не лише дарма знищене, — він відновлював із уламків, що дзижчали, і ось цю зброю, яку її син носив за поясом? Невже Мати Божа ось так почула її молитви та прохання усе владнати й виправити?..

— Хай береже тебе Бог від пазурів Сатани, — прошепотіла вона, не наважчуючись до нього доторкнутися, — заради всього святого, що з тобою сталося…

— Заспокойся, — сказав він. — Я маю роботу на віллі, їжу й житло. Заспокойся. Ви не знатимете ні в чому нужди. Я маю йти. Не стриміти ж