Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

День давно вже погас, попал передвечірній прочесав лиснючим гребенем село й ліс: виповзли зі своїх криївок темники в кертичній личині, лискачі з-понад боліт, блудоводи з наставленою рукою, сіра потолоч стіностуків.

Селом, що засвітило між дерева, утікач не зважився йти, й від каплички під лісовим обвалом пустився городами, ключив довго попід плоти, та коли думав, що село за ним, побачив цю саме капличку перед собою.

Із свойого київського намісникування й роз’їздів Рюрик знав, що за Вишгородом плистиме потік, а там проста дорога на Володарку. Тепер він рішився йти попри хати, відки було видно, як засвічують скіпки й пораються біля вечері.

Уже й остання хатчина – перед нею липа, стара опікунка сім’ї, чарівна деревина, що крізь неї від віків ллються пісні села, золотомерехтливі тіні. Безлисте віття підіймало над дахом хати ще одну укриву. Біля дерева видніло складене в стирту, здерте вітром, ломаччя. Ніхто ніколи не важився брати його звідсіля! І ніхто не рвав тут скарбів таємничого цвіту!

Виринув місяць, мов срібна миска, обернена горі дном, блиск упав у розхилені хороми, вказав жевріюче поліно в челюстях та купку сухих трісок, покладену обіч, щоб огонь мав завжди що їсти. На жердці почерез сволоки – батіг з узлами й чуга з сірої вовни.

Над великим кошем посеред хати, закиненої гороховинням, сиділи люди у згрібних дранках, з червоними нитками при комірах сорочок і лущили рухливе зерно. Ні, – зморені передвесняною утомою, своєю нецікавою роботою, вони позасипляли за рядом… Упали вглиб очі зі стертими від пороху й диму віями, схилилися на коліна порепані руки з чорними дротами жил… Сопіли в спразі отверті губи, немов снилося їм хвилююче збіжжя, криштальне джерело серед піль…

Один, з позаплітуваними кісками біля вух, у старовіцькому шоломку, засуненому взад, уперся обидвома руками в краї коша, немов дужався з осоружними боженятами, що їх там поналазило, як у нову бодню. Другий обернув набік голову в молодих кучерях, наче чудувався якійсь веселій події на стелині хати. Двох іще взялося ніжно поза шию, вилиці до вилиць та так у глибокім сні й завмерли…

Заснула й господарська донька в голубім станичку, мов вечоровий окраєць неба. Вона дивилася кутом зажмурених очей на циновий перстень на свойому пальці, як пташка, що зажурилася, де гніздо звити. Косиці з вовняних квіток висіли над вухами дівчини, кидали тінь, як малі дерева. Кіт із худющим хребтом мурликав тужливо й отирався об її коліна, то вона в сні торкнула його з омерзінням геть, оцю грішну чиюсь душу, за кару потручувану, змерзлу й щораз голодну…

Але зір утікача спинився саме на блідо-голубій красуні, то вона ніби хмаркою переснулася, стала неспокійна. Прошак її привидівся, брудний прошак, що з покорою глядить ложки, коли ж вранці хочуть від нього молотьби, тікає у вітер!

Не прошак це, ні, старий боз тільки шарудить стрипіхатим галуззям по обійстю, заглядає в сіни, чи вечері не видко… Погляд влізливця совгається по отопірених пальцях дівчини, обшукує лавицю, жадібно микає теплий хліб, та ніяк не зрушить його з далекого місця.

То господарська донька простягає поволі приспану руку, бере з лави пахливий брунатний круг і подає його бозиновому корчеві, нічному волокиті… Тоді ж спить знову, як камінь серед ріки, задивлена кутом ока в циновий перстень на пальці.

На північ, го-гей! Між сніг і чахлі сосни! Мов місячне коло – хліб у ченцевих руках, земля тікає з-під окрилених ніг.

Потік, що мав допевнити втікача в добрім напрямі дороги, згомонів поперек лугу бадьоро і ясно. Чорний князь підбіг на радощах ближче, тоді ж станув, мов укопаний в землю. Перейти б оцей потік убрід на той бік лугів, чи йти побіч нього, доки він сам вестиме за собою?

Це був удар, від якого серце упало, як неживе. Під зойк люті Рюрик вернувся наново у село, розпитати дорогу. Місяць зайшов за хмари, стало важко.

В останній хаті, де купою спали над гороховинням, було вже зовсім темно. З серцем у горлі втікач переводив віддих, обмикував стіни: не було ні дверей, ні вікон. Бив у бервена п’ястуком, кричав – не виходив ніхто. І другі хати немов під землю запалися, не було видно нічого цієї ночі, обглоданої з зір…

То чернець вернувся навмання й перейшов потік убрід.

– Пізно вранці на далеких гуляйполях князь довідався від мандрівного крамаря, що міняв за пряжу квітчані кісники і мамутові гребені, що йде він не в той бік, куди треба. За цю новину втікач віддав крамареві митцеву мантію з оксамиту й берет із жмутом дорогого пір’я.

А другої днини після неспокійної ночі в пастушій хатині серед пустих розлогів, де снилось йому, що дорогою вбив купця та заволодів його конем, кожухом і грішми, Рюрик зірвався з мерви від думки, що зготовила йому останній удар, громовий.

Рід? Сім’я?

Куди ж це тікає він, голодний, гонений аж чорний, а гіркота, як блекіт, заливає йому горло?

Хіба там, у Суздалі, ті, що на його диявольській грі виростили свою долю, у страху за власну шкуру, з примарою Романового гніву перед очима, подадуть йому руку на оцій глибині?

Ні, не ліпші вони від його власного сина, від Ростка, рудого вирода, що тепер намісникує у Києві, в ярмі Романової ласки!

Куди ж йому і справді діватися проти днів і ночей, таких, як оця?

Він виглянув прожогом із укриття: хижий трепет, ніби весняні соки деревом, поплив ним ізнагла, заспівав… Двадцять кроків оце, не більше, зупинився їздець на міцному коні – кремезний, ситий, підніс голову, аж білим узглом блиснула горлянка, – дивився пильно понад поля…

В цю мить із хижі лискавкою піднялася Рюрикова