Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я помахав хвостом, чуючи своє ім’я: було приємно, що про мене теж ідеться.

— Ще б пак! — засміялася Ганна та погладила мене.

Через кілька днів після того, як дівчина поїхала, повалив сніг, і вітер був такий сильний, що ми весь день сиділи вдома перед обігрівачем (ну, принаймні я). Тієї ночі я спав біля Ітана під ковдрою і був там, доки геть не запарився; так чудово було пригорнутися до нього, ніби я знову цуценя.

Наступного ранку снігопад нарешті припинився. Ми з моїм хлопчиком пішли надвір і впродовж кількох годин розкопували доріжку. Бігати таким глибоким, пухким снігом було важко, тому я через кожен метр-два зупинявся, щоб перепочити.

Місяць вийшов одразу після вечері, такий ясний, що мені було все добре видно. У повітрі густо пахло димом із грубок. Ітан натомився й рано ліг спати, а я пішов до собачих дверей і постояв у дворі носом до легкого вітерця, захоплений незвичайним світлом і чистим морозним повітрям.

Коли я помітив, що сніг перетворився на велику кучугуру понад парканом, я радо виліз на самий вершечок тієї купи та з’їхав з іншого боку. Для пригод кращої ночі годі було й шукати. Я пішов до будинку Челсі, щоб подивитися, чи не вийде Принцеса, але там не було жодних її ознак, крім доволі недавньої плями сечі на снігу. Я замислено підняв лапу там само — хай знає, що я про неї думав.

Зазвичай, коли я виходив на розвідку вночі, то ходив понад струмком. Це мені нагадувало наші походи із Сестрою та Швидким, коли я був диким цуценям, і всі запахи були нові й захопливо цікаві. А тепер, однак, я тримався розчищеної дороги, завертав до будинків, там, де це було можливо, й нюхав щілини між дорогою і дверима гаражів. Деякі люди вже повитягали свої кімнатні дерева надвір, хоча в Ітана воно й досі стояло біля великого вікна без жодних штучок і лампочок, щоб на них не стрибав Фелікс. Коли я знаходив кімнатні дерева на розчищених дорогах, то позначав їх своїм запахом, і саме оця їхня нескінченна кількість затримала мене допізна. Коли б мене не манив запах наступного дерева, яке лежало не на своєму місці, я б уже повернувся додому й зміг би запобігти тому, що сталося.

Урешті я опинився просто перед фарами якоїсь машини. Вона трохи сповільнилася, її запах нагадав мені аромат Маминої автівки, коли вони з Ітаном їздили мене шукати (тоді, як я затримався на своїй прогулянці), і мене охопило неприємне почуття провини. Я опустив голову й побіг додому.

Завернувши на розчищений тротуар, я завмер, коли побачив кілька речей — усі вони були неправильні.

Парадні двері були відчинені, звідти потужно віяло домом — завдяки силі гарячої груби запахи вилітали в морозну ніч, а разом із ними долинав гострий хімічний дух. Він був знайомий мені: я такий чув, коли ми з Ітаном, перед тим як їхати кататися, зупинялися там, де хлопчик любив стояти ззаду машини з товстим чорним шлангом. За будинком хтось був. Спочатку мені здалося, що це Ітан, але коли він спробував полити кущі перед будинком чимось хімічним, я вловив його запах.

Це був Тодд. Він відступив на три кроки, витяг із кишені папірець і підпалив його. Вогонь освітив його кам’яне обличчя, на якому не було видно жодних емоцій. Тоді хлопець кинув палаючий папірець у кущі — і вони гучно загорілися синім полум’ям.

Тодд мене не бачив, він дивився на вогонь, а я жодного разу не гавкнув і не загарчав. Я просто побіг до нього хідником у мовчазній люті. Я стрибнув на хлопця так, наче все життя те й робив, що кидався на людей. Мене переповнювало відчуття сили, немов я був головний у зграї.

Усе, що могло мене стримати, зазнало поразки перед моїми почуттями. Те, що зараз робить Тодд, становило загрозу для Ітана та сім’ї, яку я повинен захищати. Важливішої мети в мене не було.

Тодд закричав, упав і почав бити мене ногами в морду. Я схопив його за ту кінцівку, якою він на мене замахнувся, вгризся в неї й тримав — хлопець продовжував кричати. Штани в нього порвалися, черевик упав, і я відчув смак крові. Кривдник бив мене кулаками, але я не відпускав його литку, трусив головою, відчуваючи, що його м’язи під моїми зубами ще рвуться. Я шаленів і абсолютно не зважав на те, що мій рот був сповненим ні на що не схожим смаком людської шкіри й крові.

Мене привів до тями різкий звук. Тодд зумів вивільнити ногу, і я подивився на будинок. Дерево в кімнаті зайнялося, а з парадних дверей угору, в ніч ішов густий, ядучий дим. Електронний звук був до болю пронизливий і гучний, я мимохіть позадкував.

Тодд встав і пошкандибав геть так швидко, як міг. Я краєм ока помітив це, але вже більше не зважав на нього. Я здійняв тривогу, гавкав і намагався привернути увагу до вогню, який швидко поширювався домом і завертав нагору до кімнати Ітана.

Я побіг за будинок і, на свою досаду, виявив, що та купа снігу, яка допомогла мені вийти, залишилася по той бік паркана. Я стояв там і гавкав, а тим часом відчинилися двері, що вели у внутрішній двір, і звідти, спотикаючись, вийшли Тато і Мама. Мама кашляла.

— Ітане! — кричала вона.

Із дверей валив чорний дим. Мама й Тато підбігли до хвіртки, і я зустрів їх там. Вони промчали повз мене, побігли снігом до фасаду, а потім стояли й дивилися в темне вікно кімнати нашого хлопчика.

— Ітане! — кричали вони. — Ітане!

Я проскочив повз них і помчав до задньої хвіртки, яка тепер була відчинена, й стрілою метнувся всередину. У дворі Фелікс тулився під скрипучою лавою для пікніка, але я не зупинявся. Я проліз у двері — мої очі й ніс заповнив дим. Я нічого не бачив, але так-сяк добіг до сходів.

Полум’я гуло так голосно, як вітер, коли ми каталися в машині з відчиненими вікнами. Дим був задушливий, і жар вигнав мене назад на двір: він обпік мені ніс і