Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— Фе-е, — сказала вона.

Я сів і насторожився. Якщо вона мені його зараз віддасть, то все нормально. Натомість Мама понесла його в дім, і я трохи підвівся на задніх лапах. Тепер, коли вона його забирала, я передумав: мені захотілося його з’їсти!

— Фу! Бейлі, ні, цього тобі не треба, хай звідки воно взялося, — сказала Мама й викинула м’ясо в смітник.

Ганна сиділа на моєму сидінні, коли ми поїхали кататися до велетенських шкільних автобусів, а потім я доволі довго нудився в машині, поки Ітан із дівчиною стояли та обіймалися. Коли хлопець повернувся до мене в авто, йому було сумно й самотньо, і я не став висовувати морду з вікна, а поклав голову йому на коліна.

Дівчина приїхала в гості знову, коли сім’я сиділа навколо дерева в хаті й рвала папірці з написами «З Різдвом». Я був не в гуморі, бо Ітан подарував Мамі нове чорно-біле кошеня, яке називалося Фелікс. Виховане воно було просто жахливо: кидалося на мій хвіст, коли я сідав, а ще часто стрибало на мене з-за дивана, б’ючи своїми маленькими лапками. Я спробував погратися з ним, але воно схопило мене лапами за ніс і вкусило своїми гострими зубками. Коли приїхала Ганна, вона аж забагато уваги приділяла кошеняті, хоча я ж дівчину знав давніше і, без сумніву, був її улюбленцем. Собаки роблять важливі справи, наприклад, гавкають, коли хтось дзвонить у двері, а від кота в домі взагалі ніякої користі нема.

Чого кошеня не могло — це ходити надвір. Земля була товсто вкрита снігом, але один раз Фелікс наважився засунути в нього лапку і тут-таки побіг назад, як обпечений. Тож коли Ганна з Ітаном збудували перед домом велику снігову купу й надягли на неї шапку, я був там із ними. Хлопчику подобалося ловити мене, перевертати й качати на засніженій землі. Я давав йому себе спіймати просто задля того, щоб Ітан обхопив мене руками так, як він зі мною грався щодня, коли був менший.

Коли ми каталися на санчатах, Ганна сиділа позаду, а я біг поряд, гавкав і намагався зняти з хлопця рукавиці.

Одного дня було дуже сонячно, повітря було таке холодне й чисте, що я відчував його смак усім горлом. Діти з району прийшли кататися на гірку, й Ганна з Ітаном підштовхували малечу з гори так само завзято, як каталися самі. Невдовзі я стомився бігати вгору-вниз, тому залишився знизу, коли раптом під’їхав Тодд.

Вийшовши з машини, він глянув на мене, але нічого не сказав, навіть руку не простягнув. Я теж не підходив, тримався на відстані.

— Ліндо! Агов, час додому! — закричав він. З його рота крик вихопився хмарою пари.

Лінда була на гірці з трьома своїми малими подружками, вони повзли з гори на пластиковій тарілці зі швидкістю близько милі на годину. Ітан із Ганною, сміючись, промчали на своїх санях повз них.

— Не хочу! — відгукнулася Лінда.

— Іди! Мама кличе!

Ітан із Ганною зупинилися під гіркою, вивалившись із саней. Вони лежали одне на одному і сміялися. Тодд стояв і дивився на них.

Щось у Тоддові почало здійматися — навіть не гнів, а щось гірше, чорніше, я такого ще ні в кому не помічав. Я побачив це в його погляді на Ітана з Ганною, в його абсолютно непорушному обличчі.

Мій хлопчик із дівчиною підвелися, обтрусили одне одного від снігу й підійшли до Тодда, все ще тримаючись за руки. Від них віяло такою любов’ю і радістю, що вони геть не помічали ту злість, яку випромінював брат Лінди.

— Здоров, Тодде.

— Привіт.

— Це Ганна. Ганно, це Тодд, він на нашій вулиці живе.

Ганна простягнула йому руку з усмішкою.

— Приємно познайомитися, — сказала вона.

Тодд трохи напружився:

— А ми ж уже знайомі.

Ганна ворухнула головою, відкинувши волосся з очей.

— Правда?

— Коли? — спитав Ітан.

— На футбольному матчі, — сказав Тодд і засміявся, немов коротко гавкнув.

Ітан, не розуміючи, хитав головою, але тут Ганна кліпнула і сказала:

— А! Точно! — Вона раптом наче засмутилася.

— Що? — спитав Ітан.

— А мені тут сестру треба додому забрати. Ліндо! — закричав Тодд, приклавши руки до рота. — Бігом додому!

Дівчинка вилізла з купи своїх друзів і мляво попленталася до брата.

— Це… це він зі мною говорив, — сказала Ганна Ітанові. Її охопило якесь хвилювання, я з цікавістю поглянув на неї, а потім на Ітана, і відчув, що в ньому здіймається гнів.

— Чекай-но! Ти?! Тодде, це ти Ганні сказав, ніби я з якоюсь Мішель? Я її навіть не знаю! Взагалі!

— Мені час іти, — пробурмотів Тодд. — Ліндо, сідай в машину, — сказав він сестрі.

— Е, ні. Чекай! — сказав Ітан. Він простягнув руку, але Тодд вивернувся з-під неї.

— Ітане! — тихо промовила Ганна і вдягла йому на руку рукавицю.

— Ти навіщо це зробив, Тодде? Навіщо було брехати? Ти чого взагалі?

Хоча в Тодда всередині вирувало таке, що сніг під ним ледь не танув, він просто стояв на місці й мовчки дивився на Ітана.

— Ось тому в тебе й друзів нема, Тодде. Ну, чого ти не можеш поводитися по-людськи? Весь час ти подібні дурниці робиш, — сказав мій хлопчик. — Як хворий…

Гнів у нього розвіявся, але все одно відчувалося, що він засмучений.

— Ітане! — наполегливіше сказала Ганна.

Тодд мовчки заліз у машину й гримнув дверцятами. Коли він подивився на Ганну з Ітаном, на його обличчі не було взагалі ніякого виразу.

— Погано так казати! — мовила дівчина.

— Та ти його не знаєш!

— Яка різниця, — відказала Ганна. — Не можна було йому говорити, що в нього друзів нема.

— Але ж нема. Він постійно щось таке виробляє. Наприклад, сказав, що такий-то вкрав транзисторний приймач. І це була брехня від початку до кінця.

— Він… Він якийсь не такий, правда? Він у спецшколі вчиться?

— Та ні, він насправді розумний. То не те. Тодд — він і є Тодд. Якийсь він збочений, розумієш? У дитинстві ми дружили, але в нього були химерні уявлення про те, що весело, — наприклад, кидатися яйцями в дошкільнят, коли ті чекали машину, яка мала везти їх у літній табір. Я йому казав: «Не роби цього». Там же, серед