Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Від того, що я побачив унизу, в мене просто серце тьохнуло — то був мій хлопчик, який важко вилазив із машини. Мама нахилилася йому допомогти, і він кілька секунд випростувався.

Я не міг втриматися — гавкав і гасав від вікна до дверей, а потім знову до вікна. Фелікс запанікував, скочив під диван і звідти визирав на мене.

Коли ключ закрутився в замку, я був уже біля дверей і аж увесь тремтів. Мама злегка прочинила двері, й на мене полетів запах хлопчика.

— А тепер, Бейлі, відходь. Назад, Бейлі, сиди. Сидіти.

Ну, а цього я ніяк не міг. Я ледь торкнувся підлоги задом і тут же знову підскочив. Мама притримала мене за нашийник, тоді відсунула мене вбік — і двері повністю відчинилися.

— Привіт, Бейлі! Привіт, друже! — сказав Ітан.

Мама тримала мене, поки в хату зайшов хлопчик, кульгаючи й тримаючи такі штуки, які, як я дізнався, звуться милицями. Він пішов до дивана, а я скавучав і рвався з нашийника до нього. Коли Мама врешті відпустила мене, я одним стрибком перелетів через усю кімнату й опинився в Ітана на колінах, а потім заходився цілувати його в обличчя.

— Бейлі! — суворо сказала Мама.

— Ні, усе гаразд. Бейлі, чудаче ти мій! — похвалив мене хлопчик. — Як тобі живеться? Я скучив за тобою, Бейлі.

Щоразу, коли він називав моє ім’я, мною котилася хвиля задоволення. Я не міг натішитися, коли його руки гладили мою шерсть.

Ітан повернувся.

Поступово протягом двох наступних днів я почав розуміти, що з моїм хлопчиком не все гаразд. У нього були такі напади болю, яких він ніколи не мав раніше. Ітан ходив тяжко й незграбно. Від нього віяло важким смутком, а ще — похмурим гнівом, який інколи загорявся в ньому, коли він сидів і дивився у вікно.

Перші тиждень-два хлопчик щодня їздив кудись кататися з Мамою, а коли повертався додому, то був стомлений, спітнілий і зазвичай спав.

Потепліло, на деревах з’явилися листочки, і Мама стала ходити на роботу, а я і хлопчик залишалися у квартирі з Феліксом. Кіт увесь час придумував, як утекти крізь вхідні двері. Я не уявляв собі, що він збирався робити поза квартирою, але хлопчик докладав усіх зусиль, щоб нікуди не випускати Фелікса. Тільки от кіт такого правила дотримуватися не хотів, і це мене просто зводило з розуму. Він часто шкріб кігтями якийсь стовпчик у вітальні, але, коли я єдиний раз надумав задерти лапу біля того стовпчика, всі на мене накричали. Фелікс ніколи не доїдав свій обід, хоча мені ніхто не дякував за те, що я за ним чищу посуд, — натомість за це мене також сварили. Частково я навіть хотів, щоб кіт здійснив свій задум і втік, аби більше не морочитися з ним. З іншого боку, він завжди був готовий трохи поборюкатися, якщо я з ним поводився обережно. Фелікс навіть ганявся за м’ячиком, коли Ітан котив його коридором. Кіт зазвичай відскакував і дозволяв мені спіймати забавку, що було дуже чесно з його боку. Щоправда, особливого вибору він не мав, бо все ж таки я тут головний собака.

Проте в квартирі було не так весело, як на Фермі, навіть не так, як у будинку, але я був щасливий, адже біля мене майже весь час був хлопчик.

— Напевне, пора тобі повертатися до школи, — якось за вечерею сказала Мама. Я знав, що значить «школа», й подивився на хлопця, який схрестив руки на грудях. Я відчув всередині нього смуток і гнів.

— Я не готовий, — сказав Ітан. Його палець піднявся й торкнувся глибокого фіолетового шраму на щоці. — Поки я не піду як слід…

Я сів. Піду? Ми підемо гуляти?

— Ітане. Немає причин…

— Я не хочу про це говорити, мамо! — закричав хлопчик.

Ітан ніколи не кричав на Маму, і я одразу відчув, що йому стало прикро, що він пожалкував. Проте після цього ні він, ні вона нічого не сказали.

За кілька днів у двері постукали, і, коли Ітан відчинив, набігла повна квартира хлопців. Я упізнав декого за запахом: ці юнаки грали в футбол у великих дворах, і більшість із них називали мене на ім’я. Я озирнувся на Фелікса — а ну, як йому мій особливий статус? — але він вдавав, що аніскілечки не заздрить.

Хлопці сміялися, галасували й товклися по хаті з годину, і я відчув, як в Ітана покращується настрій. Від його радості й мені стало веселіше, тож я пішов і приніс у вітальню м’ячик. Один із гостей схопив його і поганяв коридором, ми трохи погралися.

За кілька днів після приходу хлопців Ітан рано прокинувся і пішов кудись із Мамою.

Школа…

Хлопець ходив із особливою блискучою паличкою, коли ми виїжджали з квартири. Вона була непроста: Ітан ніколи її не кидав, і щось мені підказало, що гризти її теж не можна, навіть трішечки.

Коли ми сіли в машину, я не знав, куди ми зібралися, але все одно радів. Кататися завжди цікаво — хоч куди ти їдеш.

Я радісно захвилювався, коли вчув знайомий запах струмка та вулиці, й ускочив у парадні двері будинку, щойно мене випустили з машини. Хоча всередині досі трохи пахло димом, у повітрі стояли аромати свіжого дерева й килима, а вікна у вітальні побільшали. Фелікс, здається, з великою підозрою до всього того поставився, а я в перші ж секунди після приїзду вискочив у собачі двері й почав гасати заднім подвір’ям відносно на свободі. Коли я на радощах загавкав, з іншого боку вулиці відгукнулася Принцеса. Я вдома!

Не встигли ми як слід оселитися в будинку, як поїхали кататися на Ферму. Нарешті життя поверталося в норму, лишень хлопчик більше ходив, ніж бігав, і все спирався на свою паличку.

Майже зразу після приїзду на Ферму ми пішли до Ганни. Я знав дорогу й поскакав уперед, тому перший її побачив.

— Бейлі! Привіт, Бейлі! — вигукнула дівчина. Я підбіг, щоб вона мене пообіймала і почухала, а тоді підійшов і хлопець, дихав він важкувато. Ганна спустилася з ґанку й стояла там на сонці, чекала на нього.

— Привіт, — наче трохи невпевнено сказав хлопець.

— Привіт, — сказала дівчина.

Я позіхнув і почухав задньою лапою під підборіддям.

— Ну, так ти поцілуєш мене, чи як? — спитала дівчина.