Життя і мета собаки - Брюс Кемерон
Коли пішов сніг, ми з Ітаном каталися на санчатах, а коли все розтануло, то ми гралися стрибучими м’ячиками. Разів зо два хлопчик витягав із шафи свій фліп і дивився на нього, а я з жахом відводив очі. Ітан піднімав його, оглядав, підважував, а потім, зітхнувши, клав назад.
Цього літа ми знову не поїхали на Ферму, хлопчик ходив косити траву з друзями. Я подумав би, що він уже про це й забув, однак це заняття, очевидно, йому подобалося. Цього року Тато на кілька днів поїхав, тоді приїхали Дідусь із Бабусею. Їхня машина пахла Іскрою, сіном і ставком. Я стояв і нюхав авто кілька хвилин, і не міг нанюхатися, а потім задирав лапу на шини.
— Боже мій, який ти вже великий, хлопчику! — сказала Ітанові Бабуся.
Коли стало прохолодніше, знову почався футбол, а до нього додався чудовий сюрприз — Ітан тепер міг кататися на машині сам! Це змінило геть усе, бо тепер я скрізь їздив із ним, висовував ніс із вікна, стояв на передньому сидінні й допомагав хлопчику вести машину. Як виявилося, після школи Ітан так пізно приходив, бо щовечора грав у футбол. На заняттях він прив’язував мене до паркана й ставив миску води. Це було нудно, але ж мені треба було залишатися разом із хлопчиком.
Іноді, коли Ітан їхав кудись машиною, забувши про мене, я сидів у дворі та скавчав, щоб він повернувся. Зазвичай тоді до мене підходила Мама.
— Хочеш погуляти, Бейлі? — питала вона, доки я так радів, що починав скакати навколо неї. Вона чіпляла до мого нашийника повідець, і ми здійснювали обхід довколишніх вулиць, зупиняючись майже через кожні кілька кроків, щоб я міг позначити територію. Часто ми проходили повз групки дітей, які бавилися, і я замислювався, чому ж Ітан більше так багато не грається. Мама іноді відстібала повідець і відпускала мене трохи побігати з хлопчиками та дівчатками.
Мені Мама дуже подобалася. Тільки на одне можу поскаржитися: коли вона виходила з туалету, то завжди закривала кришкою мою поїлку. Ітан завжди ж залишав її для мене відкритою.
Того літа після школи хлопчик із Мамою повезли нас машиною на Ферму. Я страшенно радів нашому поверненню. Іскра вдавала, що мене не впізнає, а качки, може, й змінилися, однак, загалом, усе було так, як раніше.
Майже щодня Ітан працював із Дідусем і ще якимись чоловіками, він пиляв дошки й стукав по них молотком. Першого дня я гадав, що вони хочуть зробити новий карт, але за місяць стало зрозуміло, що вони будують нову повітку просто біля старої, в якої в даху з’явилася велика дірка.
Я перший помітив, що під’їзною доріжкою до будинку йде якась жінка, і побіг до неї, щоб у разі чого подбати про безпеку моєї сім’ї. Коли я підбіг і почув її запах, то зрозумів, що це Ганна, тільки вона зовсім виросла. Вона мене впізнала, і я аж крутився від задоволення, коли вона чухала мене за вухами.
— Привіт, Бейлі, ти за мною скучив? Хороший собака!
Коли робітники помітили дівчину, вони припинили працювати. Ітан вийшов зі старої повітки й здивовано зупинився.
— Ой… Доброго дня! Ганна?
— Привіт, Ітане!
Дідусь й інші чоловіки з посмішками перезирнулися. Хлопчик глянув на них через плече і зашарівся, а потім підійшов туди, де стояли ми з Ганною.
— Ну, привіт! — сказав він.
— Привіт.
Вони відвели погляд одне від одного. Дівчинка припинила мене чухати, тому я легенько її підштовхнув, щоб вона не зупинялася.
— Ходімо до нас, — сказав Ітан.
Влітку щоразу, коли я їздив кататися, моє сидіння пахло так, наче дівчина сиділа на ньому. Іноді вона заходила з нами вечеряти, тоді вони з Ітаном сиділи на веранді й розмовляли, а я лежав біля їхніх ніг, щоб їм було про кого цікавого поговорити.
Одного разу я прокинувся посеред заслуженого сну, відчувши, що вони обоє випромінюють тривогу. Вони сиділи на дивані, а їхні обличчя були дуже близько одне до одного, серця в обох билися так, що я відчував страх і хвилювання. Звук був такий, наче вони їдять, але поживою не пахло. Не розуміючи, що це відбувається, я заліз на диван і сунув ніс туди, де сходилися їхні обличчя — вони обоє розсміялися.
Наступного дня Мама з Ітаном збиралися їхати назад до школи, в повітрі пахло фарбою від нової повітки. Згодом прийшла дівчина, і вони з Ітаном подалися на пристань — сиділи там, звісивши ноги у воду, і розмовляли. Ганна плакала. Вони багато обіймалися, але не кидали паличок і взагалі не робили нічого такого, що люди зазвичай роблять біля ставка, тому я не зовсім розумів, що це відбувається. Вони ще пообіймалися трохи в машині, а коли ми поїхали, Ітан посигналив.
Удома все було по-іншому. По-перше, в Тата тепер з’явилася нова кімната з окремим ліжком, а ще він почав користуватися тим самим туалетом, що й Ітан, і, правду кажучи, після нього мені туди заходити не подобалося. По-друге, коли Ітан не грав із друзями в футбол, він багато сидів у своїй кімнаті й говорив по телефону. При цьому він багато разів промовляв ім’я Ганни.
Листя падало з дерев, коли Ітан повіз мене кататися туди, де було багато великих сріблястих шкільних автобусів із людьми. Раптом із одного вийшла дівчина! Навіть не знаю, хто їй більше зрадів і хотів з нею погратися — я чи хлопчик. Ітану тільки й треба, що обійматись. Мене так схвилювала й потішила поява Ганни, що я навіть не заперечував їхати назад на задньому сидінні.
— Тренер каже, що там сьогодні будуть вербувальники з Мічиганського університету й Університету штату Мічиган. На мене подивитися приїдуть, Ганно, — розповідав їй хлопчик. Слово «Ганна» я, звичайно, зрозумів, але й відчув, як від нього на хлопчика накотив страх і хвилювання. А от від дівчини віяло щастям і гордістю. Я визирнув у вікно подивитися, що там такого відбувається, але нічого незвичайного не побачив.
Того вечора я гордо стояв поруч із Ганною, а Ітан тим часом грав із
