Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

…Лікарня виявляється старим півзруйнованим палацом якоїсь давно вмерлої графині. Запущеними алейками столітнього саду тиняються привиди-пацієнти, зграйками ельфів туляться в мармурових альтанках, щоб пограти у шахи, а може, влаштувати «політ над гніздом зозулі». Бароко, божевілля і смерть. Ти не здивована. В радянські часи всі палаци й церкви, з котрих віяло старовиною, пристосовували до нагальних потреб молодої соціалістичної держави, дарма, що там можна було облаштувати музей.

У стерильному передпокої з рудиментарним холодним каміном та застиглим мовчазним роялем (теж у стилі бароко) тебе зустрічає старенький лікар-професор — він так само чимсь схожий на примару-дворецького з аристократичних часів графині. І тільки вицвіла блакить його швидких розумно-насмішкуватих очей свідчить, що він ще живий. Не привид. Поки що.

Коли тобі врешті (затинаючись і вриваючись на півслові) вдається пояснити йому, чого ти, власне, тут, він веде тебе на горішній поверх під самим дахом, відмикає важезним різьбленим ключем величні дубові двері графських часів і — ти бачиш перед собою не стільки старого, як зовсім вже сивого кремезного дядька, ременями прикутого до лікарняного ліжка.

Синдром саванта. Його очі заплющені. Він — не тут.

— То він… небезпечний?

— Що ви! В минулому — видатний піаніст. Та що там видатний — геніальний! Він і зараз трохи грає, коли судоми й конвульсії не дошкуляють.

— І часто таке буває?

— Що п’ять хвилин.

— Грає?

— Конвульсії.

Ну ти й дурна! Гадаєш, його прив’язали, щоб він усіх тут не повбивав роялем? Із синдромом саванта нашкодити можна тільки собі.

— Йому недовго лишилося, — наче гід-екскурсовод, каже лікар. — Восьмисантиметрове утворення в середньому мозку. Неоперабельне. З дня на день чекаємо крововиливу.

— Можна, я трохи посиджу біля нього? — раптом питаєш ти.

Лікар здивовано позирає на тебе:

— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.

Ти залишаєшся. Ніхто тут так і не дізнався, що вмираючий піаніст — твій батько. І що його колись кохала Енн Марі Скотт. Ти стільки років чекала цього дня, безліч разів уявляла, що скажеш і що почуєш у відповідь, а він просто лежав із заплющеними очима у цьому зачаклованому тишею маєтку і не збирався нікого впускати у свій світ, де, напевне, тільки й було місце, що фугам Баха та симфоніям Моцарта.

…До вечері він так і не прокинувся. Ти мовчки підводишся й нечутно зачиняєш за собою двері. От і поговорили.

Старенький лікар проводжає тебе крізь сутінки до воріт. Пропонує приїхати ще. Бо родичі піаніста вже давно махнули на нього рукою.

Ти сідаєш в автівку таксі. За вікном пролітають стомлені картинки-пейзажі вечірнього передмістя. Смішний лікар. Йому все ще не байдуже. Певно, готує якусь революційну теорію-відкриття. А тебе, швидше за все, прийняв за волонтерку. Та ти не знаєш, чи приїдеш сюди ще хоча б раз. Бо вдома на тебе чекає Влад, і ти зробиш усе, аби він не перетворився на овоч, як отой старий піаніст. Як твій батько.

9

Відімкнувши двері власним ключем, запізніло переступаєш поріг вітальні. Тебе зустрічає темрява.

— Влад?..

У квартирі — тихо і порожньо. Кинувши плащ, сумку та парасольку на підлогу біля дверей, ти біжиш, вмикаєш світло у всіх кімнатах. З шафи зістрибує кіт. А так — тихо і порожньо. Влада наче хто вигадав. І тільки залишені картини в майстерні свідчили, що всі ці місяці він тобі не примарювався.

— Де Влад?..

Кіт не відповідає. Ти панічно починаєш обдзвонювати всіх ваших нечисленних спільних знайомих: чи, бува, хто не бачив, куди пішов Влад? Ніхто нічого не бачив і не знав. Лише Крістіна, врешті зглянувшись над тобою, неохоче зважилась розповісти правду. Це, звісно, неточно, бо вона лише чула уривок розмови, та, здається, батьки Влада і твоя мати — змовилися. І доки Енн Марі Скотт відволікала тебе «тактовною розмовою», вони покликали й свого сина на перемовини. Під приводом, що врешті готові прийняти тебе до своєї прекрасної родини. А в них удома на Влада вже чекала бригада «швидкої». Вкололи йому щось (заспокійливе?) і відвезли до спеціалізованої клініки. Лікуватимуть. Вони радше віддадуть свого сина лікарям на експерименти, аніж дозволять бути з тобою. Ти ще там? Записуй адресу.

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче