Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»:
— Паєхалі! В начьной клуб! На паті!..
«Мерс» вибухнув котримсь із шедеврів пєвца Тіматі (теж щось про «паті»), запальним дівочим сміхом (три грудасті кралі, що повисовувались із вікон, наче посходили з кліпів того Тіматі) і — нетерпляче рвонув із місця. Ти відступила у темряву. Якщо «сліпий дідусь» дізнається, що ти його бачила, тобі — не жити.
Часом доводилось ховатися і від дільничних міліціонерів. Бо хоч ти й відлякувала людей своїм зовнішнім виглядом, один з них не погребував підійти до тебе і спитати про документи. Паспорт чи що. Жодних документів у тебе з собою не було. Вони залишилися десь там, у минулому житті. Потім дядько-дільничний діловито поцікавився, скільки тобі років. На той час тобі виповнився двадцять один. Та він не повірив — виглядала ти на сімнадцять. І нагадувала йому, певно, дурну вередливу дитину, що втекла з дому, аби не ходити до школи, або легковажну дівулю, котра, начебто не вступивши до університету, приторговувала власним тілом на вулиці. Спитав про родичів чи батьків. Ти здригнулась, але промовчала. Тож він зупинився, мабуть, на легковажній дівулі. Сказав, що мусить забрати тебе до відділку. А там — розберуться. Однак повіз чомусь до непримітного обійстя за містом, яке всю дорогу називав сауною. А що? Якщо тебе відмити як слід і перевдягти у нармальні лахи, може, згодишся на щось. Може, ти ще й незаймана? Га? Зізнавайся. Хоча вуличні дівки й у дванадцять навряд чи бувають незайманими…
Не надто замислюючись, що робиш, ти на ходу розчахнула дверцята його службового авто і викинулась із салону. Глухий удар із деркучим болем — і світ (під акомпонемент дядькових матюків) замерехтів, закрутився і погас.
Прокинулася ти аж надвечір. Неподалік дороги. У якомусь болотяному ярку, густо порослому здерев’янілою кропивою й будяками. Оце, певно, й врятувало тебе від заповзятливого дядька-міліціонера. Не схотів, видно, чоботи бруднити, спускаючись за неповнолітньою шльондрою у бур’янисту каламутну калюжу. А може, вона там здохла? Тоді тим більше не схотів. Поїхав собі далі у своє міліціонерське життя, на околиці якого, певно, чекала його огрядна добросердна дружина та кілька люблячих діток.
Ти спробувала поворухнутися. Ноги й руки заклякли і нізащо не бажали тебе слухатися. Дерта рана на стегні горіла й пекла, хоч ти й лежала у крижаній воді неглибокої ярової калюжі. Ти заплющила очі. Заснути і не прокинутися.
Але прокинулася. Над яром спливав холодний затуманений світанок, все довкола було вкрите чудесними візерунками килимкового інею. Ти зробила над собою зусилля і звелася на ноги. Іній був і на тобі. Але ти прокинулася.
Кілька днів, здається, пішло на те, аби лісками й долинами дістатися міста. Не виключено, що іншого, сусіднього. Бо, знесилившись од голоду та надривного кашлю, що мучив тебе з тієї ночі в калюжі, ти вже нічого не розбирала. Рана на стегні вперто не бажала загоюватися. І хоч ти й замотала її якимсь брудним ганчір’ям, вона однаково кровила, пекла і гноїлася. Морозне повітря не прохолоджувало. Гарячковий липкий жар міцно й невидимо обхопив тобі голову, двоїв усе перед твоїми запаленими очима, аж доки ти не осіла в кучугуру снігу поряд з якимсь оббитим вагонкою мінімаркетом і — все довкола вимкнулося, наче за електричним імпульсом.
…Прокинулася у стерильно-білій тиші лікарні. Крізь заволоку непритомності спливли такі-сякі спогади. Скрегіт гальм велетенського чорного авто («джип»?), сильні руки, що схопили тебе і підняли, віддалено знайоме обличчя…
Приватна клініка. Над тобою турботливо схилилася красива і лагідна дівчина-медсестра. Русалка. Отак ви й зустрілися. Це вона вимила і розчесала твоє довге темно-русяве волосся. Спитала, як ти почуваєшся. Ти не почувалася ніяк.
— Це минеться, — сказала Русалка. Аби хоч якось тебе розворушити й розважити, почала розповідати смішні історії зі свого життя, розказала про хлопця, у якого до безтями закохалася. Ромео. Так вона його називала. Та що вона все про себе й про себе? Напевне, ти хочеш побачити чоловіка, що тебе врятував?
Ти спробувала підвестися на ліктях. За мить до твоєї палати увійшов Андрій. І все стало на свої місця — чорний «джип», сильні руки і віддалено-знайоме обличчя. Це він тебе знайшов. Привіз до лікарні. За кілька днів тебе випишуть. І ні про що не хвилюйся — він тебе не покине. Він уже винайняв для тебе квартиру, накупив тобі брендових лахів-речей, а в його видавництві на тебе чекає та сама посада головного літературного редактора.
Ти не сказала жодного слова. Стомлено заплющила очі. Він усе то списав на шок від несподівано налетілого щастя. Почуваючись Бетменом, вийшов з твоєї палати. Сів у чорний тонований «джип». Неохоче поїхав додому, де на нього чекала істерична відьма-дружина та щойно народжене дитинча.
12
За кілька днів Андрій, як і обіцяв, забрав тебе з лікарні і привіз до просторої квартири-студії у центрі міста. Ти нерішуче (зачаровано?) зупинилася посеред велетенської вітальні. Андрій радісно побіг по шампанське. За кілька хвилин у двері настирливо подзвонили. Ти байдуже пішла відчиняти. Певно, повернувся Андрій. Але перед тобою стояли двійко чоловіків в уніформі кур’єрської служби і тримали перед собою кілька акуратно запакованих коробок. Спитали тебе про ім’я. Ти назвалася. Отже, ці речі — для тебе.
Зачинивши за ними двері, ти взялася розбирати коробки. Одна з них виявилась кошиком із котом. Ти завмерла. А чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт, котрому бракувало одного ока, тієї ж миті вибрався з полону і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, втік і сховався під ліжком. Твоя рука потяглася до наступної коробки.
І — враз тобі забракло повітря — щойно ти почала здирати з неї цупкий пакувальний папір. Там були картини Влада — усі до останньої, які він написав при тобі. Машинально ти дісталася й до третьої коробки. Як і слід було сподіватися, знайшла там свої особисті речі — одяг, косметику, взуття, документи, рукопис книжки і… весільну сукню від Oskar De La Renta. Зі складок найтоншого шовку-мережива випала записка, старанно виписана каліграфічним жіночим почерком. Ти впізнала почерк матері Влада. Прочитала записку. Похитуючись, підвелася з підлоги.
Ні про що не думаючи, склала усе
