Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

дому кошик, начебто збирався насмикати кролям трави (це про Олине око), насправді ж замаскував у тому кошикові дещо таке, щоб не знала жінка, і вони гомоніли собі по-чоловічому, Сергій, як завжди, викочував із себе слова поволі, звагом, здавалось, його нічим не зворушиш. Линам не здивувався, казав, що юшка з них відгонить мулом, а короп — нічого, може бути, однак тепер його мало, перевівся, та й у сітку він не йде, хитрющий, зараза, ще можна спробувати на закидуху, але ж то треба сидіти біля неї хтозна-скільки, який же це дурень висидить, питається в задачі.

Добре, що нагодився дід Мурмишка, старий рибалка, з отих, кого б’є дрож, коли мова заходить про крупняка; своє вже одловив, заслаб на ноги, тільки й лишилося, що побалакати. І все про рибу: ех, було колись, поки, пля, ГЕСу оцього не загатили. Кишіло. А раків! Граблями тягали.

— Я, хло’, на вогник до вас, пустіть погріцця, мона?

— Сідайте.

— Сяду, пля, бо ноги нікуди не годяться. — Знімав картуза, відкривав лисину, червону проти вогню. — Юшку їсте? А я, пля, не мо’ вже йоржа піймати.

— Я ж бачив, що ви підлящиків ловили, — сказав Сергій.

— Хіба то риба? Фанера. Самі остюки.

— До пива акурат.

— Ке’ пиво? Уже, пля, не до пива, голова болить, ноги крутить. — Мурмишка аж занадто перебільшував з болячками, бо недавно йому як інвалідові дали «Запорожця», боявся, що заберуть. Хтось, пля, напише, що він ходить і рибу ловить, прийдуть до хати і скажуть: ану, діду, давайте назад «Запорожця». Он хоч би й Горобець, то такий, пля, що з-під стоячого підошви випоре.

— А зараз як нащот чарочки?

— Зара’? — почухав Мурмишка носа. — Зара’, пля, мона. Бо шось мене трусить, коли б не грип.

— Під «Запорожцем», мабуть, полежали?

— Точно.

— Зігрійтесь та розкажіть ось Миколі, як воно колись ловилося, бо він упіймав вісім линочків і до неба скаче.

— Я великих линів не ловив, — скромно сказав Мурмишка. — Ну, бувало, на ракову шийку візьму такого, — показав руками, — кіла на чотири, а більшого нє. Приніс раз додому та, щоб почистити його, ошпарив окропом — тоді луска краще злазить. Линув окропом, а він підстрибнув та в стелю бабах, тіки глина посипалась. Ну, то таке, їрунда. Я от судаків ловив, ото судацюри.

— На мурмишку? — легенько підкусив Сергій.

— Ку’ мурмишку? На блешню, сам клепав. То раз був як залигав п’ятьох, що в мішок, пля, не влазили. Отакі! До пуда. Ну, не влазите, то я вас на шнур. Нанизав попід жабри і пустив у воду, хай плавають. Вони трохи пошарпались, потім, дивлюсь, повипливали наверх і стоять, як поросята. А тут саме літак наді мною пролітає, «драбинка». Льотчик побачив, пля, шо таке діло, ше й коло зробив наді мною, ше й крилами отак похитав. — Мурмишка розкинув руки, поколивався. — Похитав і полетів далі. Ну, пля, думаю, полетів по інспекцію. Я за судаки та додому мерщій.

— Микола сьогодні бачив, шо навпроти острова короп кидався.

— Навпроти острова? Може бути, там проходить старе русло. Короп, він під руслом стоїть, якраз на бровці, — сказав Мурмишка. — Але вже нема того коропа, шо був. Колись, пам’ятаю, ідемо берегом з кумом Броньком, дивимось, а їх табун у заточці стоїть. І волочок же при нас. Затягли. Але ж і хитрий, пля. Не б’ється у волок, а тікає до самого берега, потім стане і дивиться. — Мурмишка зробив круглі очі, показав, як дивиться короп. — Отак роздивиться шо й до чого, а тоді, пля, набирає розгону і стриб через волок, стриб. Я тоді у куфайці був, осінь, холодно, то штани зняв, а куфайку надів і підперезався, шоб поли не ментилялися. І пазуха отако розхристана. То один з розгону шуг мені в пазуху з переляку! Він чи злякався, чи нє, а я, пля, трохи не вмер од страху і волока випустив. Киш, киш! — кричу і руками махаю, поки той короп не булькнув у воду. Ні хрена не витягли!

— Але ж ви коропів ловили, — підсолодив йому Сергій.

— Чо’ ж би не ловив! Тіки це робиться так, хло’. Загодовується місце, потім береш вудлище з отакенним комелем, в’ялене, з ліщини, а замість жилки — капроновий шнур. Він тоненький, зате кріпкий, «Запорожця» можна з болота тягти. Тре його ше просмолити, щоб не білів у воді, короп цього не любить, він, пля, обережний. А гачка тре отакого! — Мурмишка показав зігнутого вказівного пальця. — Кованого. І ловить на картоплю найлучче. Тіки вгадать зварити, шоб і не сира, і не розлазилась. М-га. Й ото як потягне, то добре пильнуй: коли до чотирьох кіл, то ше вимориш, а більшого нє, зразу кидай вудлище, нехай плаває з ним, поки сам не замориться. Я одного був як пустив, то вудка, пля, пішла шо торпеда. Моторкою не догнав би, пішла і нема. Добре, шо в мого кума Бронька бінокиль є, він його з хронту привіз, то я позичив у кума бінокля й давай шукати. Знайшов, пля, аж там, де тепер ГЕС, їй-бо. Дивлюся, лежить моя вудка на воді й не ворушиться, думав, зійшов. Коли беру за комель, а воно, пля, тягнеться порося. Скіки ви думали? — Мурмишка зробив паузу перед урочистим моментом. — Шістнадцять кілограмів і триста п’ятдесят сім грам!

— В аптеку носили важити? — знов підкусив Сергій.

— Нашо в аптеку? — образився цього разу Мурмишка. — Спитай, пля, у кума Бронька, як не віриш. У нього кантер німецький був, усі позичали, поки не вкрали.

— Ото вже холодцю вийшло з того коропа!

— Та при чому тут холодець? — сердився Мурмишка. — Думаєш, я голодний на ту рибу? Риба проїдається швидко, діло не в тому. — Він узяв паличку, поворушив жар у багатті, зітхнув. — Було колись… Ще дід мене брав ночами на весла, коли рибалив острогою. На носі човна вогонь горить у «козі» — це така штука бляшана, шоб дерево не зайнялося, — світить нам. Кругом темрява, ні неба не видно, ні зірок, ні берега, тіки дно річки. А на тому дні, матінко ти моя… Кожну травинку видно, кожну козявочку. Куняють смугасті окунці над пісочком; там, де мул, лин ворухнувся, видно навіть його маленькі