У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

Шарлюса лунав тепер близесенько від нас. «То вас звати Віктюрньєн, як героя «Музею антиків»1 — спитав барон, щоб підтримати розмову з двома молодиками. «Як у Бальзака, атож»,.

— відповів де Сюржі-старший — він жодного рядка цього письменника не читав, але викладач кілька днів тому звернув його увагу на те, що в нього одне ім’я з д’Егріньйоном. Маркіза де Сюржі відчула себе на сьомому небі, що її син так знається на письменстві, а барон де Шарлюс був зачарований таким огромом знань.

— Здається, Лубе цілком з нами, я знаю про це з надійного джерела, — сказав Сванн Роберові, уже не так голосно, аби генерал не чув. Республіканські стосунки його дружини стали для Сванна куди цікавішими відтоді, як над усе його почала хвилювати Дрейфусова справа. — Кажу це вам, бо мені відомо, що ви на нашому боці.

— Ба ні, не зовсім; глибоко помиляєтеся, — заперечив Робер.

— Це кепська історія, і я дуже шкодую, що вплутався в неї. Мені не було чого туди лізти. Заварилося б це знову — моя хата з краю. Я солдат, і військо для мене над усе. Якщо ти ще хвилинку побудеш із паном Сванном, я миттю повернуся сюди, я йду до тітки.

Проте я побачив, що він подався на розмову з панною д’Амб-резак, і мене прикро вразило, що Робер збрехав мені щодо своїх можливих заручин. Я заспокоївся, дізнавшись, що Робера всього-но півгодини тому познайомила з нею віконтеса де Марсант, палка прихильниця цього шлюбу, бо Амбрезаки були тяжко багаті.

— Нарешті, — звернувся барон до маркізи де Сюржі, — я бачу освіченого молодика, який читав, який знає Бальзака. — Мені це особливо приємно, бо я спіткав його там, де це велика рідкість, бо він молодик один із рівних мені, бо він один із наших, — додав він із притиском на цих словах. Хоча Ґерманти і вдавали, ніби вважають усіх людей за рівних собі, але при великих оказіях, коли опинялися в товаристві людей «родовитих», а надто не таких уже «родовитих», яким вони хотіли і могли похлібити, вони не вагаючись витягали на денне світло давезні родинні перекази. — Колись, — вів далі барон, — аристократією звали найкращих людей, найкращих розумом і серцем. І от я вперше бачу серед нас людину, яка знає, хто такий Віктюрньєн д’Егріньйон. А втім, ні, не вперше. Адже є ще Поліньяк і Мон-теск’ю, — додав пан де Шарлюс, розуміючи, що після такого порівняння маркіза млітиме. — Але ж ваші сини мали в кого вдатися — їхній дід по матері мав славну колекцію вісімнадцятого сторіччя. Я покажу вам мою власну, якщо захочете зробити мені приємність і одного чудового дня поснідаєте в мене, — звернувся барон до молодшого Віктюрньєна. — Я покажу вам цікаве видання «Музею антиків» з поправками, внесеними Бальзаковою рукою. Для мене буде свято — звести докупи двох Віктюрньєнів.

Покинути отак Сванна я не міг. Його змора вже' сягнула такого щабля, коли тіло хворого всього лишень пробірка, де відбуваються хемічні реакції. Його твар змережилася цяточками кольору берлінського блакиту, в яких, здавалося, немає нічого живого, і пахло від його тварі, як пахне, через що звідти хочеться тікати, в школах у кабінетах «природничих наук» після «дослідів». Я спитав у Сванна, чи не мав він довгої розмови з принцом Ґермантським, а як мав, то чи не згодиться розповісти, про що саме.

— Залюбки, — відповів Сванн, — але вийдіть на хвильку з бароном де Шарлюсом та маркізою де Сюржі, а я почекаю вас тут.

Річ у тім, що барон запропонував маркізі де Сюржі перейти з цієї задушливої кімнати до іншої і там посидіти з ним, але звернувся з проханням про перехід не до її синів, а до мене. Спершу звабивши їх, він придурювався, що молодики йому зовсім не цікаві. Навіть більше, мені він робив цю ласку легкобитом, бо панькатися з маркізою де Сюржі-ле-Дюк не випадало.

На жаль, ледве ми сіли у фрамузі без дверей, як з’явилася маркіза де Сент-Еверт — ціль баронових жартів. Бажаючи, може, затерти нехіть, яку вона будила у пана де Шарлюса, або поклавши собі дивитися попри все на нього козирем, а головне — показати, що вона близько знайома з дамою, яка щирувала з бароном, маркіза де Сент-Еверт недбало, по-панібратському привітала славетну красуню, а та їй відповіла, зиркаючи прискаленим оком на барона де Шарлюса. Але фрамуга була вузесенька, тож-бо маркіза де Сент-Еверт, обходячи за нашими плечима своїх завтрашніх гостей, захрясла там і ніяк не могла вибратися з пастки, а барон негайно скористався цією незвичайною нагодою, щоб позбиткуватися з матері двох ефебів. Дурне запитання, поставлене мною без усякої задньої думки, дало йому привід для нищівної тиради, що її безталанна де Сент-Еверт, майже нерухома позад нас, мусила вислухати від слова до слова.

— Уявіть собі: цей зухвалий молодик, — сказав він, показуючи на мене маркізі де Сюржі, — наважився мене спитати, чи я поїду до маркізи де Сент-Еверт. Ні, даруйте, до Сент-Еверт я б не поперт. Надто я вже уперт. А то я був би там якийсь сент-смерд! Щоправда, послухати її дуже цікаво. Скільки у неї збереглося спогадів про історичні події, скільки вражень і переживань, пов’язаних з Першим Цісарством і Реставрацією, скільки вона могла розповісти придибашок зі свого особистого життя, там, звичайно, мало цих «сент», зате всього іншого «ущерть», якщо зважити на ще тугенькі литки цієї сент-круть-верть! Але, як на мене, хай вона іде сент-шкереберть. Коли вона розкриває рота, хоть святих винось. Мов клоаку розкрили. Ви ж розумієте: якби я, на своє безголів’я, поїхав би до неї, то ця клоака обернулася б на страшелезну бочку нечистот. Одначе ім’я у неї містичне і завжди насуває мені веселу думку, дарма що для неї самої пора веселощів мала б давно минути, думку про так званий «декан-дентський» вірш: «Я був ще рано зірваний тоді!» Але я люблю паросток-зсленець чистіший. Я чув, що ця невтомна легкодумка влаштовує garden-party, а я назвав би це прохідками по риштаках. Невже ви до неї поїдете? А вам уробитися не страшно? —