У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
На підході до цієї зали мене зупинила ще й досі гарна маркіза де Сітрі, але зараз мало не запінена. Людина шляхетного коліна, вона мріяла зробити блискучу партію, і з цим їй пощастило: вона одружилася з маркізом де Сітрі, чия прабабуся була з дому Омаль-Лорен. Але тільки-но зазнала такої втіхи, як перекірлива її вдача набралася огиди до вищого світу, що не заважало їй жити, зрештою, світським життям. На якомусь рауті вона збиткувалася геть з усіх, ще й кпила так нещадно, аж не вдовольнялася просто злосливим сміхом, і він переходив у неї в хрипучий свист. «Га! — сказала вона мені, показуючи на дукиню Ґермантську, яка, розлучившись зі мною, була вже далеченько. — Далебі, мене аж корчить: як вона може провадити таке життя!» Хто сказав ці слова? Обурена свята, яка дивувалася тому, що погани самі не доходять істини, чи анархіст, спраглий різанини? Принаймні цей вигук був несправедливий і неслушний. По-перше, життя, яке провадила дукиня Ґермантська, мало різнилося (якщо не зважати на обурення) від того, яке провадила маркіза де Сітрі. Маркіза де Сітрі дивувалась, як могла дукиня скласти таку страшну жертву — вибратися на вечір до Марі-Жільбер! Тут слід зазначити, що маркіза де Сітрі щиро любила принцесу, справді дуже славну жінку, і знала, що, приїхавши до тої на вечір, вона справить їй велику втіху. Недарма, щоб попасти на цей раут, вона передумала запрошувати танцівницю, яку вважала за геніальну і яка мала її втаємничити в містерії російської хореографії. А ще підривало її скажені лють, якою запалала маркіза де Сітрі, побачивши, як Оріана вітається з гістьми, те, що дукиня Ґермантська зраджувала ознаки тієї самої недуги, щоправда, не в такій гострій формі, — що й маркіза де Сітрі. Зрештою ми вже бачили, що вона носила зародки цієї недуги з народження. При цьому розумніша від маркізи де Сітрі, Оріана б мала більше прав на такий нігілізм (виключно світський нігілізм), але річ у тім. що деякі наші сильні сторони радше допомагають нам перетерплювати вади ближніх, ніж змушують нас страждати від них; людина кебетна менше зважає на чиюсь глупоту, ніж глупак. Ми так докладно описали склад дукининого розуму, щоб довести, що хоч він не мав нічого спільного з високим інтелектом, але був усе-таки розум, розум, здатний знаходити (подібно до тлумача) розмаїті форми складні. Так от, маркіза де Сітрі не мала нічого, що давало б їй право зневажати в інших те, що було притаманне їй самій. Вона вважала всіх за ідіотів, але з її розмов, а надто листів, випливало, що сама вона стоїть нижче за тих, кого трактувала з такою погордою! А втім, маркіза де Сітрі була така одержима жадобою нищення, що коли майже цілком відцуралася світу, інші втіхи, яких вона шукала, зазнали на собі одна по одній її страшенної руїнницької сили. Припинивши їздити на музичні вечори, вона почала бурчати: «Вам це подобається — слухати музику? Ой лишечко! Під настрій її таки сприймаєш! Але яка це може бути нудьга! Ваш Бетховен — такий зануда!» Згадуючи Вагнера, а пізніше — Франка, Дебюссі, вона навіть не вигукувала «Нудьга!» — а тільки кривилася.
Незабаром їй остобісіло геть чисто все. «Яка це нудота — гарні речі! Перед цими полотнами можна померти з нуди. Ви маєте слушність — строчити листи — така скукота!» Зрештою вона заявила нам, що й само життя — жовта нудь, причому так і зосталося таємницею, звідки вона видлубала цей вираз.
Не знаю, може, ще як я вперше обідав у дукині Германської, у мене з її розповіді залишилося певне враження від цієї кімнати, але гральня, або курильня, з її узорною підлогою, триніжком, статуетками богів та звірят, які скалилися на вас, зі сфінксами, розпростертими на бильцях крісел, а надто — з її величезним мармуровим столом, оздобленим мозаїчною смальтою і символічними знаками, які так чи інакше відгонили наслідуванням мистецтва етруського та єгипетського, — та гральня здалася мені воістину чарівною. Не дивно, пан де Шарлюс, — він сидів у фотелі біля блискучого жрецького столу і не чіпав жодної карти, байдужий до того, що діялося довкола, і неспроможний помітити мого приходу, — скидався на чорнокнижника, який силкувався зосередженням волі й розуму скласти гороскоп. Очі лізли йому спідлоба, як у піфії на тринозі, і щоб нічого не перебаранча-ло його праці, яка сковувала найпростіші рухи (мов той математик, що облишив усе стороннє, поки не розв’яже задачі), барон навіть поклав біля себе сигару, яку допіро тримав у роті, але яку так і не докурив, оскільки паління не давало потрібної свободи мислення. Побачивши два божества, прикляклих на ручках фотелю, поставленого напроти нього, можна було подумати,ніби барон намагається розв’язати загадку сфінкса, але то була радше загадка молодого й живого-живісінького Едіпа, який, власне, сів до того фотелю, щоб почати гру. І справді: фігура, на розглядання якої пан де Шарлюс скупчив із такою напругою всі свої розумові здібності і яка, щиро сказати, не належала до тих, що вивчаються тоге geometrico [8], була фігура, що її творили риси обличчя молодого маркіза де Сюржі; пан де Шарлюс так зглибока їх вивчав, наче перед ним був якийсь кросворд, ребус, якась алгебраїчна задача і йому кортіло відгадати загадку, вивести формулу. Таємничі знаки та письмена, накреслені перед ним на цій скрижалі Заповіту, — все це було ніби криптографією, з якої старий чаклун мав відчитати, як складається доля молодика. Нараз барон упіймав на собі мій погляд, він звів голову і, ніби прочнувшись, зашарівся і всміхнувся мені. Під цей час другий син маркізи де Сюржі підійшов до того, який грав, щоб
