У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— О ні, мені ближчі гольф, теніс, м’яч, прогулянки пішки, а головне — поло.
Отак Мінерва, роздвоївшись, перестала бути в деяких містах богинею Мудрости і втілила частину самої себе в божество чисто спортивне, верхогонне — в Афіну Гіппію. Бігав Арнюльф на снігівцях і в Сент-Моріці, бо Паллада Тритогенія спинається на високі шпилі й наздоганяє верхівців. «Ага! — озвався пан де Шарлюс із поблажливим усміхом людини розумової праці, яка не приховує, що кпить з інших, яка вважає, що піймала Бога за бороду, ба зневажає і не таких-то вже й дурнів і майже не робить ріжниці між ними й неприторенними дурнями, а як і робить, то лише коли ці останні цікавлять її іншою стороною. Розмовляючи з Арнюльфом, пан де Шарлюс вважав, що тим самим ставить його над іншими, що весь світ повинен визнавати Арнюльфову перевагу і заздрити йому. «Ні, — відказав Сванн, — надто я стомився, щоб ходити, краще сядьмо в куточку, мене вже ноги не носять». То була свята правда, а проте, забалакавши, він трохи пожвавішав. Бо навіть достеменна втома, надто у людей нервових, залежить почасти від того, чи поглинена втомою їхня увага і чи пам’ятають вони про свою втому. Людина зразу стомлюється, тільки-но в неї виникає побоювання втоми; аби зба-дьоріти, про втому треба забути. Звичайно, Сванн не належав до тих двожильних хирляків, які, хоча б прийшли зморені, прибиті, зів’ялі, оживають під час розмови, наче квітка у воді, і можуть цілі години черпати снагу в своїх словах, на жаль, такі люди не мають хисту наснажувати своїх слухачів, навпаки, що дужче їх пориває, то помітніше в’януть ці останні. Але Сванн належав до гартованої раси жидівської, чия живучість і чий опір смерті передаються навіть окремим одиницям. Хрест усієї раси — гоніння, так само хрест кожного, хто до неї належить, — якась своя хвороба, моторошне конання, коли його тіпають безконечні корчі, розтягуючись на неймовірно довгий час, аж поки у смертеиного стає видно тільки бороду, як у пророка, зі сторчаком величезного носюри з розширеними ніздрями, які ловлять повітря, останнього зітхання перед годиною ритуальних молитов, супроводжуваних урочистою процесією далеких родичів, що рухаються з механічними жестами, наче на ассирійському фризі.
Ми рушили, щоб десь присісти, але перш ніж одвихнутися від гурту, який пан де Шарлюс утворював з двома молодими Сюржі та їхньою матір’ю, Сванн не втримався, щоб не вліпити в маркізин торс погляду знавця, пильного і женихливого. Він уставив навіть монокля, щоб краще бачити, і, балакаючи зі мною, все позирав на цю даму.
— Ось вам слово в слово, — озвався Сванн, коли ми посідали, — моя розмова з принцом, а якщо ви згадаєте, що я вам оце казав, то побачите, чому я взяв вас за повірника. Крім того, є ще одна причина, про яку ви колись дізнаєтеся. «Мій любий Сванне!
— сказав мені принц Ґермантський. — Даруйте мені, якщо вам здавалося, ніби я з якогось часу вас уникаю. (А я і не зауважив, я хворий і сам цураюся світу)'. По-перше, я чув та й сам передбачав, що на лихопомну справу, яка розколола країну на два табори, у вас погляд діаметрально протилежний моєму. Отож-бо мені було б дуже прикро, якби ви почали викладати свої переконання при мені. Ви не уявляєте, який я став дратівливий: два роки тому, коли моя дружина почула з уст свого швагра, великого дука Гессенського, що Дрейфус не винний, вона хоч і спалахнула, але мені нічого не сказала, аби не дражнити мене. Саме тоді до Парижа прибув шведський наступник трону; очевидно, він од когось почув, що цісарівна Євгенія — дрейфусарка, але сплутав її з принцесою Марією (погодьтеся, що це якась химерія: як можна було сплутати мою дружину такого великопанського ложа з еспанкою, родовитою ще менше, ніж про неї гадають, заміжньою за якимсь Бонапартом!) і сказав їй: «Принцесо! Я подвійно щасливий бачити вас; я знаю, що до Дрейфусової справи ми ставимося однаково, та й не дивно, адже ви, ваша високосте, баварка». А вона йому на те: «Ваша високосте! Нині я — французька принцеса, і маю ті самі переконання, що й мої родаки». Отож, мій любий Сванне, десь півтора року тому, після розмови з генералом Босерфеєм, у мене виникла підозра, що в перебігу процесу допущено не помилок, а грубих правопорушень».
Нашу розмову урвав (Сванн не хотів, аби хтось чув його розповідь) пан де Шарлюс (до речі, він не зважав на нас) — барон проходив повз нас, проводжаючи маркізу де Сюржі, і спинився, аби затримати її: чи то з приводу синів, чи то тим, що його поривала властива Ґермантам хіть дляти мить, хіть, яка утоплювала їх у якесь тривожне безвладдя. Трохи згодом Сванн повідомив мені певні подробиці з життя маркізи, і вони зняли з імені Сюржі-ле-Дюк той ореол поезії, що ним я його оточував. Маркіза де Сюржі-ле-Дюк сиділа на куди вищому стільці, ніж її кузен граф де Сюржі, зубожілий, приречений на життя в маєтку. Проте закінчення її імення, «ле-Дюк», не мало тієї ваги, яку я йому приписував, ставлячи його в один ряд із Бур-л’Аббе, Буа-ле-Руа тощо. Попросту якийсь граф де Сюржі оженився за Реставрації з дочкою дуже багатого промисловця пана Ледюка або Ле Дюка, сина фабриканта хемічних виробів. Він був найбагатшою людиною своєї доби, удостоєною титулу пера Франції. Для дитини, народженої з цього шлюбу, король Карл X заснував маркізат Сюр-же-ле-Дюк, бо маркізат Сюржі уже існував у цьому роду. Приросток міщанського ймення не перешкодив цій гілці породичатися, завдяки величезному маєтку, з першими родинами в королівстві. І теперішня маркіза де Сюржері-ле-Дюк, сама блакитної крови, могла б піднестися дуже високо. З наусту демона зледащіння маркіза, одначе, знехтувала успадкованим нею блискучим становищем, утекла від чоловіка і пустилася берега. У двадцять років, коли світовці підсипалися до неї, вона ними гордувала, але як минуло десятиріччя, упростяж якого ніхто, окрім двох-трьох вірних приятельок, їй не кланявся, вона затужила за вищим світом і постановила будь-що відзискати те, що посідала з народження (такі випадки повернення блудних дочок не такі-то вже й рідкі).
Щодо великих панів, її кревних, яких вона зреклася і які зреклися її,
