На краю ненависті - Уляна Пас

Зі своїм гамбургером Золотов справляється доволі швидко. Одразу ж береться за картоплю і запиває усе це колою. Не можу стримати усмішку, поглядаючи за ним.  

- Приємно, що ти усміхаєшся поряд зі мною, - Марк ловить мою усмішку та спостерігає занадто прискіпливо.  

- Поряд з тобою неможливо не усміхатися, - відповідаю щиро. - Тобі скільки років, п’ятнадцять? 

- Тридцять… - замовкає, недоговоривши. - А ти з якою ціллю цікавишся? 

Чоловік нахиляється до мене через стіл і дивиться так прискіпливо, наче реально очікує чогось. Я ж вкотре усміхаюся, а тоді пирскаю від сміху, не стримавшись. 

- Знаєш, при першій нашій зустрічі ти здався мені цинічним і зарозумілим хамлом, - вирішила поділитися своїми враженнями. - А зараз ти зовсім інший. Чому так? 

- А може, ти мені сподобалася?  - пограв бровами чоловік, та від мене не приховалося те, що очі його залишилися серйозними.  

- Навіть так? - хмикаю і закидаю до рота картоплю. - Ти ж зовсім мене не знаєш. 

- Ну чому ж, - Марк відкидається на спинку сидіння і не зводить погляду з мого обличчя. - Ти сильна, вперта, розумна, цілеспрямована. Продовжувати? 

- І все це ти побачив у перший день знайомства? - здивовано питаю.  

- Ага, - швидко відповідає. - До речі, які у тебе відносини з Яном? Між вами щось є? 

- З чого ти це взяв? - фиркаю і роблю ковток напою. Прямолінійність цього чоловіка мене просто вражає. - Він - мій бос! 

- І усіх своїх підопічних Янчик на руках носить? 

Хороший настрій миттєво розвіюється. Згадавши Золотова, радіти більше не хочеться. Напевно, Марк також зрозумів, що вліз на небезпечну територію, тому на деякий час між нами повисла тиша.  

- Ходімо. Додому тебе відвезу. 

Після цих слів я швидко піднялася і поспішила за Марком на вулицю. Він знову допоміг мені розміститися у машині, а тоді й сам сів за кермо.  

- Пробач за те, що вліз, куди не треба, - несподівано заявив, зупинившись на черговому світлофорі. - Просто у Яна така ж реакція була, коли я про тебе запитав.  

- Справді? - втриматись від запитання не вдалося.

- Ага! Ось так і заявив, що між вами нічого немає і змусив закрити цю тему. 

Сама не розумію чому, але після цих слів настрій зникає остаточно. Отже, Ян навіть думки не припускає, що між нами щось може бути. Чому ж тоді я постійно про це думаю?! Точно ідіотка! 

- О, а ось і мій братик! - веселий голос Марка повертає мене в реальність. Коли переводжу погляд на лобове скло, розумію, що доля приготувала мені чергове випробування.  

Золотов стояв біля свого автомобіля під воротами мого дому. Я ніяк не могла зрозуміти, що він тут забув, поки не побачила, як ворота відчинилися і на дорогу вийшла Альбіна.   

Сестра повільно наблизилася до Яна, обійняла за талію і поцілувала в губи. Сама...  

І чого я витріщаюся на все це, наче ідіотка? І чому всередині таке відчуття, наче хтось помер?  

- Ти чого? - питає Марк, повернувшись у мій бік. Передумала виходити? 

Виходити дійсно не хотілося, але тікати я не збиралася. Може, і добре, що в Альбіни та Яна усе налагодилося. Тепер думки про цього чоловіка у мене під забороною.  

Марк вийшов на вулицю першим і допоміг мені опинитися на землі. Ми разом наблизилися до парочки, і я намагалася дивитися куди завгодно, лиш би не на Золотова. 

- Як твоя нога, люба? - Альбіна навіть від Яна відірвалася, щоб мене обійняти.  

- Нормально. Жити буду, - хотілося якось пожартувати, але нічого не виходило. Гнітюче відчуття тільки росло. - А ти чому тут? Сталося щось? 

- Та ні. Ми з Яном були недалеко, обідали в ресторані, от я і вирішила до мами заглянути. А… ти чому з Марком? 

- А ми також обідали разом! - несподівано блондин наблизився і поклав свою руку мені на плече. Це було дивно, але відштовхувати його я не стала.  

Погляд Яна миттєво завмер на руці брата, і мені здалося, що Золотов напружився.  

- О, як чудово! - продовжила щебетати сестра. - До речі, цієї суботи ми з друзями збираємося на дачу. Складете нам компанію? Янчик, ти ж не проти? 

Скоріш за все, Янчик був проти, адже нічого хорошого у його погляді я не бачила. Він точно не збирався бачити мене поряд цими вихідними, але і я сама не горіла бажанням кудись їхати. Тільки за мене вкотре відповів Марк, і я ще й досі роздумую:  

Пробачити його, чи все ж таки прибити за таку ініціативу? 

- Ми будемо! Правда, принцесо? 

- Угум.

Це все, на що мене вистачило…